Вже на другий день перебування "на нулі" звикаєш до пострілів. Як і до думок про те, що будь-якої миті можеш загинути.

Десь так я уявляв передову, читаючи Бикова або Симонова: бліндажі, доти, окопи, польова кухня. Десь там, на тій висоті - ворог. Неодмінно щось планує. Обов'язково засилає диверсантів. Принципово підлий, жорстокий, хитрий. Не те що наші прості радянські хлопці з щирими обличчями та незгасимим почуттям гумору. Щоправда, гумор здебільшого чорний, а обличчя - щирі у своїй розгубленості.

Тут - ми і наші копані помешкання й позиції, там - "ворог". Зеленкою шастають ДРГ, знімаючи наші розтяжки і ставлячи свої; на їхній висоті - кулеметні розрахунки, міномети, особовий склад так званого ополчення...

Тутешній антураж - із тих самих духопідйомних книжок про велич дідівського подвигу. Тільки все це чомусь не романтично. Анітрохи не красиво. І зовсім не цікаво. Не знаю, чим виправдовується бідність армійського побуту, брак елементарних інструментів, байдужість командування, але поки самі солдати не подбають про найнеобхідніше, то ходитимуть вони своєю позицією як ілюстрація до "цілковитої зради" (принаймні, у нашому випадку). Для старших офіцерів головне - поставити галочки навпроти "каска", "бронежилет", "ІПП". Головне - ВИДАНО. Сумління чисте, статус учасника бойових дій заробляється, бабло крапає. А яке там бабло... Може, іншим разом розповім. Та й не цікаво це. Стандартні схеми, прості, наче солдатські берці.

Вже на другий день перебування "на нулі" не бентежать постріли з суміжних позицій, а розуміння того, що будь-якої миті можеш загинути, стає навіть звичним. Всі довкола говорять лише про війну. Зброя, тактика, можливості сторін.

До речі, про зброю. Її вистачає. Є чим. Хоча, якщо чесно, війна набридла всім. І тим, хто відстояв по 8-9 місяців під обстрілами, і тим, хто лише заступив на бойове чергування. Але готові стояти стільки, скільки буде необхідно (головне розібратися - необхідно для кого). Серед мишей та пацюків, в землі та болоті, без води та електрики, без смачного алкоголю та сексу, курячи дешеві сигарети та харчуючись суцільними жирами і вуглеводами, перучи речі раз на два-три тижні, постійно відчуваючи справжню зраду та обман, плюючись від дешевої фальшивки на телебаченні та обкладаючи х**ми всіх: починаючи від комбата і закінчуючи президентом. І стоятимуть на позиціях не заради них, а тому, що інакше - ніяк. А як інакше?

Звичайно, мова йде не про всіх. Деякі солдати з перших годин перебування на "передку" навіть не виходили з бліндажів, добиваючи алкогольні запаси, що були придбані ще на третій лінії. Інші, обклавшись гранатами та набоями, перетворилися на вибухонебезпечних бовванів із глиняними обличчями. А хтось взагалі не доїхав до зони, лігши в госпіталь, ставши на лижі або просто відмовившись від несення служби в АТО.

От і добре. Нам більше дістанеться цих сухих пагорбів Донбасу, яскравих сходів сонця, терпкого осіннього повітря, набоїв, тісних, але надійних бліндажів, нічних годин у патрулі, сутінкових примар, що крадуться зеленкою, нервових кілометрів розбитими шляхами нульової лінії, вирваних з боєм у начпрода сухпайків, пакетиків кави "3 в 1", розеток для зарядки мобільників довкола генератора, питної води, що стала страшенним дефіцитом, липкого павутиння та мишачого смороду та, врешті-решт, яскравих і страшних спогадів колись потім, тоді, під час довгого й щасливого життя після дембеля...