Оцінюючи події, що розгортаються зараз на Генасамблеї ООН та за її лаштунками, варто порівняти сьогоднішню ситуацію з минулорічним вереснем. Тому що таке зіставлення дозволяє оцінити всю «драматургію» глобальної гри – історичних подій в Україні і довкола неї. Порівняти, як усе починалося з розгортання регіональної «української кризи», і як воно тепер розвертається у глобальну «російську кризу».

1) Кремль, розпочинаючи свою криваву авантюру з Майдану, Криму і Донбасу, робив послания (месидж) Білому домові й усьому Заходові загалом: Росія має свою зону пріоритетних інтересів, у якій вона може робити усе, що завгодно, і їй за це нічого не буде. А конфронтація із Заходом – це примус до переговоров щодо нового розподілу світу на зони впливу.

Окупація й анексія Криму, вторгнення й окупація Донбасу, навіть збитий «Боїнґ» рейсу MH17 були потрібні Путіну аби змусити Обаму сісти з ним за один стіл переговорів і домовитися про взаємне невтручання у справи один одного...

І що ми бачимо сьогодні? Нова авнтюра Кремля в Сирії – це вже не «примус» до переговорів, а спроба прислужитися інтересам Америки, бути їй корисними (як і в Ірані, до речі, тільки більше). Послання просте: без Росії ви сирійську кризу не розв'яжете, бо ми вже там, у Сирії. Тому з нами треба говорити. Ну, будь-ласка, зустріньтеся з нами хоч «на полях» Генасамблеї...

Від прямого тиску грубою силою Кремль переходить до дипломатичного маневру. Але це не просто зміна тактики, це ще й зміна стратегії. Це спроба повернути себе за стіл, з-за якого Росію просто викинули... Для держави, яка марить світовим лідерством, це ганебно і принизливо. Саме у цьому і полягає суть драматургії цього сюжету сучасної історії.

2) Українська влада дуже довго боялася спровокувати Росію на повномасштабну війну. Усі свої дії ми маскували то під «АТО», то ще під щось...

І от, нарешті, цього вересня настає історичний перелом – українська влада перейшла у наступ. Ні, не у військовий, а в гібридний. Нова військова доктрина (підготовка до членства в НАТО), товарна блокада окупованого Криму й намір скасувати закон про спеціальну економічну зону, введення в дію рішення РНБО про санкції проти Росії і навіть заборона на польоти «Аерофлоту» зі «Трансаеро». І це усе на тлі рестуруктуризації зовнішнього боргу (фактичного уникнення дефолту України) та успішних переговорів про зниження ціни на російський газ.

Що не кажіть, а українська влада у вересні відчула себе впевненіше, ніж та, якою була ще у серпні. Мабуть, через суттєве послаблення Росії. І суттєве посилення підтримки Заходу.

Ці два тренди (посилення позиції України і послаблення позиції Росії) перетинаються сьогодні на арені Генеральної асамблеї ООН. У російських дипломатів настільки слабкі нерви, що вони не витримують промови Президента України і покидають зал, демонструючи свою реальну слабкість. Здавалося, вже ось...

Однак, у мене є сумніви, чи піде Україна в рішучу дипломатичну атаку (з вимогою визнання Росії агресором на рівні ООН).

По-перше, ми зараз усе ще граємо у «проукраїнську коаліцію» і боїмося різкими рухами її розгойдати. А по-друге, у цій «проукраїнській коаліції» ми далеко не основний гравець...

Риторика у нас стабільно сильна і тверда, але дієвих ініціатив бракує. Тому обмежуємося підтримкою французької ініціативи щодо мораторію застосовувати право вето у питаннях, які торкаються масових жертв. У питанні по збитому росіянами МН17 також віддаємо ініціативу Нідерландам, не ставимо на голосування в Генасамблеї, а домовляємося про створення міжнародного трибуналу «на полях». Ми прагнемо знову повернутися до складу Ради безпеки ООН (як непостійний член від Східної Європи), але не пропонуємо власного варіанту реформування цього органу.

Дуже добре, що ми вже ставимо під сумнів правонаступництво РФ у Радбезі ООН (від СРСР). Але поки що лише через недотримані 23 роки тому процедури, а не через вчинені РФ міжнародні і військові злочини. Починаємо тактовно нагадувати про невиконаний державами-гарантами Будапештський меморандум. Будуть й інші ініціативи.

Але на сьогодні ми ще недостатньо «посмілішали» для своєї власної проактивної гри. Тому ризик нехтування союзниками наших національних інтересів залишається. І зараз саме критичний момент для цього. Маю на увазі зустрічі Обами з Путіним і Порошенком.

З іншого боку, президентові Порошенку варто пам'ятати, що головна його опора – це власні громадяни, які складають українську націю. І що всередині країни він не отримає належної внутрішньої підтримки, якщо не наважиться у якийсь момент тактовно сказати Заходу «ні». Хоча б у питаннях тактики. Коли Захід почує це тверде і спокійне «ні» щодо односторонніх поступок з нашого боку, тоді й настане справжній перелом.

І Росію вже нічого не врятує.:)