Сьогодні, 25 вересня, повідомили, що президент дав вказівку внести законопроект про скасування закону про створення в Криму вільної економічної зони. З одного боку, добре, що гарант («державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина» – ст. 102 Конституції) у такий правильний спосіб відреагував на дії компетентної та ефективної громадськості щодо блокування контрабандних товаропотоків на окуповану територію українського півострова. З іншого боку, постає просте питання, а навіщо тоді було рік тому надавати тому закону чинності, підписом гаранта? Тим паче, що громадські організації так само цілком компетентно просили накласти на нього вето. Отже, виходить, що трапилася прикра помилка?

Ні. Просто актуалізувалася наступна черга політичних підходів до цієї проблеми. Не в Україні – в світі. Від самого початку окупації та анексії Криму українська влада тому потурала, сподіваючись врешті домовитися із Путіним на обопільно вигідних комерційних засадах. Так само, як і на Донбасі. І усе до того йшло. Та не так сталося, як гадалося, бо «закулісся» мала на те таку чергу політичних підходів.

Окупація Криму на весь час її тривання поставила Росію у ситуацію, коли до неї, на цілком відповідних міжнародному праву підставах, може бути застосований будь-який рівень санкцій з боку будь-якої країни, або групи країн. Ці санкції переважно є і будуть вибірковими – такими щоб мінімізувати збитки, а краще – отримати вигоду для того, хто їх застосовує. Росія сама себе (так принаймні виглядає зовні) загнала у «кримську пастку». Ще й защепнула ляду цієї пастки, прийнявши закон, яким заборонила зазіхати на територіальну цілісність РФ, будь-кому, з Держдумою та самодержцем усеросійським – включно.

Тим часом розподіл Росії на зони впливу та використання вже стартував. Наразі лідер перегонів Китай.

Порухи української влади у кримському напрямку є лише периферійною частиною цього процесу. Проте їх слід усіляко підтримувати, забезпечивши їх системність та інституалізацію. Тому рішення щодо скасування закону про ВЕЗ є безумовно правильним кроком.

Наступним має бути об'єднання проблеми окупованих територій в єдине ціле в юридичній, політичній та дипломатичній площинах. Для цього у перехідних положеннях Конституції слід записати, що однією з цілей держави Україну – всіх гілок її влади – є відновлення суверенітету над усією територією в кордонах, визнаних світовим співтовариством.

Свого часу проблему визволення Криму від окупантів було винесено за дужки «мінського процесу», щоб легше було домовитися з ворогом на згаданих «комерційно вигідних засадах». Зараз маємо цілком слушний час аби виправити і цю помилку. Росія визнана постановою Верховної Ради країною агресором. Вона навмисне проливає кров українців та руйнує все Донбас, щоб ми не ставили питання Криму. Та «закуліссю» до того байдуже. Законодавчий факт «Росія – агресор» вже є доброю правовою підставою, щоб після остаточного краху «мінського процесу» об'єднати проблеми Криму і Донбасу. «Закулісся» нам у поміч.

Хоча я, наприклад, у його існування не вірю.