Із сусідського дерева падають горіхи на бляшаний дах моєї кухні і з залізним шумом скочуються вниз. Можна було би сподіватися якоїсь компенсації за ці постійні звуки у вигляді впалих горіхів, але все побудовано так, що вони падають на територію сусідчиного двору – без варіантів. А мій бляшаний дах для них – лише веселий трамплін перед першим і останнім у житті падінням.

Наступного року тим самим шляхом скотяться їхні нащадки і так буде доти, доки ростиме це дерево і доки стоятиме бляшаний дах. Я буду слухати цей звук – завжди несподіваний. Бо горіх падає тоді, коли йому хочеться.

Думаю, з багатьма людьми в моєму житті так само, як із цими горіхами. Вони летять, скочуються і падають у чужих садах, залишаючи тільки металевий звук у пам'яті.