Визначення «четверта влада» в нашому контексті дещо нагадує радянські штам­­пи на кшталт «профспілки - школи комунізму», «СРСР - оплот миру», «армія - школа мужності, патріотизму й інтернаціоналізму». Сказав таке з високої трибуни - і ти в мейнстримі.

От уявіть пересічного районного чи обласного чиновника, який каже головреду якоїсь місцевої газетки, що сяк-так собі животіє на «заказухах», про велике призначення ЗМІ, пропонує «об'єднати зусилля», відзначає «велику роль засобів масової інформації» - скільки в цьому пафосу, а ще більше прихованої іронії! Але головне - всім зручно й комфортно: перша чи друга гілка влади чухає за вушком четверту, а та в разі чого рада старатись. Утім, ще є надія, що там, у провінції, все зміниться з роздержавленням комунальних медіа. Хочеться вірити.

А що на верхах? Може виникнути ілюзія, що в країні панує така собі медіакратія. Політики відчувають просто-таки наркотичну залежність від телекамер, газетних шпальт, блогів у провідних медіа. І власники ЗМІ стають такими собі драгдилерами, які в змозі маніпулювати долею, а часом і життям політика. Та що власники - кожен журналіст із гострим пером має шанс впливати на владу, а згодом стати її частиною. І в цьому якраз жодної іронії. Питання лише в характері того впливу.

В українських медіа-колах завжди було модним самоприниження. Не на камеру, звісно. А так, між собою в курилці чи на якомусь там профільному форумі постійно почуєш: усе в нас не так, де нам до золотих західних стандартів, от би нам своє ВВС, свою The New York Times, свою Gazeta Wyborcza. Та що там Захід - чимало колег молиться на російські слони-сноби-медузи, бо ж там, мовляв, така рафінована журналістика. Винні ж, звісно, усі, окрім самих колег по цеху: олігархи, загальна кон'юнктура, «тупий читач». Так і створюється зона комфорту: ми ж не ВВС і не Discovery, як платять, так і працюємо, але в душі всі ми, звісно, Ларрі Кінґи. Та й чого напружуватися? Влада нас боїться, отже, поважає, «піпл хаває». Комфортно, еге ж?

Влада, що в нас тепер зветься демократичною, медіа, звісно, поважає, серйозно не утискає, на думки їхні зважає. Але вільні ЗМІ - це таки незручно й некомфортно. Боротися з ними собі дорожче. Інша річ - використовувати. Тут поле для діяльності вельми широке. Можна як каналізацію для різних «зливів», можна як ринг для двобою з політичними опонентами. Зверніть увагу, Міхеїл Саакашвілі щоразу, коли береться погрожувати «корупціонерам в українському уряді», наголошує на тому, що всі свої докази надасть громадськості (читай ЗМІ). Дещо дивно, як для чиновника з широкими офіційними повноваженнями, боротися з корупцією не в судах і прокуратурі, а в медіа-просторі. ЗМІ - матеріал гнучкий, до роботи дається непогано, а мистецтво маніпулювання за останніх 25 років в Україні вдосконалювалося так, що можна було б відкривати спеціальні факультети при університетах і навчати цієї прикладної політології всіх охочих.

Окрема тема - президент і журналісти. Тут своя історія. Кучма і Янукович свого часу преси відверто боялися й відкрито ворогували з нею, недолуго намагалися підгодовувати пул лояльних ЗМІ. Віктор Ющенко комічно закликав свого сина «перед мордою того журналіста» демонструвати ресторанні рахунки. Петро Порошенко, треба визнати, перед українською пресою ніколи не здавався ані наляканим, ані кумедним. Схоже, він найкраще за всіх своїх попередників розуміє, з ким має справу. Усвідомлює всі переваги та небезпеки власної публічності. Але і йому потрібна своя зона комфорту. І він її майстерно вибудовує. Великі прес-конференції виходять із моди. Вочевидь, на них президентові не комфортно. І в Адміністрації знаходять альтернативу: обмежене спілкування зі ЗМІ. По-перше, інтерв'ю для провідних телеканалів не геть яке ноу-хау, Янукович це теж практикував, ніби й публічність, але без виходу із зони комфорту. По-друге, зустрічі «з журналістами й політологами» - це справді новітній формат. І вельми цікавий. Як свідчать учасники таких зібрань, Порошенко сприймає ці заходи як зустрічі однодумців, що робить його медіа-політику ще комфортнішою. Без стресів. І, головне, закритим для преси такого президента аж ніяк не назвеш.

За ілюзією такої собі медіакратії ховається насправді небезпечна відстань між реальною і так званою четвертою владою. Стати по-справжньому впливовими, вільними й гідними довіри українські медіа ще тільки можуть. У майбутньому.