У квітні 2013 року виступали ми з Андрієм Курковим у Запоріжжі на горілчаному заводі. Ніколи в житті я ще такої презентації не мав. Народ там сидів з таким виразом на обличчі, мовби совка й не покидав. Розворушити їх нам не вдалося. Це були мумії з осклілими очима.

Здавалося, що виступаємо не на горілчаному заводі, а на бетонному. Бо усі ті жарти, які йшли "на ура" десь в університетах чи книгарнях, розбивалися тут об напружені похмурі обличчя. Вони, мабуть, чекали якоїсь провокації, про яку їх заздалегідь начальство попередило. Мовляв, будьте пильні. Не піддавайтесь.

Але по завершенні підійшов до мене якийсь роботяга, роззирнувся, потис руку і тихенько шепнув: "Спасіба за стіхі". Після чого миттю злиняв. Сумнівів у тому, котрі саме "стіхі" він мав на увазі, не було. Вочевидь, не про комсомолку у ленінській кімнаті, котра теж фігурувала у доносі комуністів на мене. Отож, то був акт неймовірної сміливості.

В кожному разі, коли ми з Андрієм на початку листопада знову опинилися в Запоріжжі, мені здалося, що я пізнаю цього чоловіка. Він стояв у книгарні на презентації позаду усіх. Видно було лише його голову. Цього разу він сміливо реготав, але, помітивши спрямований у його кут фотоапарат, миттю відхилявся. На жаль, потім швидко зник.

Отже, бодай один чоловік з великого заводу був політично активним. Не знаю, які у нього були літературні уподобання, але з політичними, мабуть, все було гаразд. При цьому він пам'ятав, що бути обережним усе ще не завадить. Адже там, у них, практично мало що змінилося. При владі зосталися ті самі.

Чи може народ втомитися від надто інтенсивного політичного життя? Виявляється, може. Про це свідчать приклади з історії багатьох народів. В один якийсь момент раптом настає апатія до всього, що відбувається довкола, а з нею вигулькує і недовіра до власних сил, до того, що ти щось можеш у цій країні змінити.

Українці нещодавно подолали пік своєї політичної активності. Спочатку вони пережили стрес під час Помаранчевої революції, після якої занурилися в апатію і зневіру. Та так, що уже навіть політично активні опустили руки і зі смутком констатували, що діла не буде, народ більше не повстане, і Дон Вітторіо успішно посяде свій трон у 2015 році.

Для цього були усі підстави, адже ми тривалий час жили в якомусь своєму фантазійному світі, де все було гарно і чудово. Леонід Кравчук своїми фантазіями похвалитися не встиг, бо швидко зійшов з дистанції. А ось Леонід Кучма неабияк здивував своєю промовою на свято Незалежності 24 серпня 2004 року. Бо тоді з'ясувалося, що ми живемо у країні, яка є справжнім економічним дивом. Та що там дивом! Україна, за словами Кучми, стала абсолютним економічним лідером Європи.

"Україна випередила 10 країн Європейського Союзу!" – тішився він, хоч і не назвав жодної. "Один (!?) авторитетний американський політик, – таємничо звірився президент, ця наша відцвітаюча жовта кульбабка, – дуже доречно висловився: ви чи не єдина у світі країна, яка має показники вищі, ніж у Китаї". Я думаю, він не назвав цього політика з дуже простої причини: такого дурня не існувало. А тим більше в Америці, де присутність китайських товарів помітна на кожному кроці, а українські вдень зі свічкою годі відшукати.

Віктор Ющенко був дещо скромнішим, але теж полюбляв будувати повітряні замки, "лікарні майбутнього"без майбутнього, і тішити нас своїми рожевими прогнозами. Так, мовби виконував свою основну функцію: приспати нас перед неминучою зміною влади. Не відстав і Янукович, а разом із ним уся його вірна команда, яка в один голос розповідала про наше процвітання.

Усе вказувало на те, що народ перебуває у самозадоволеній сплячці. І те, що народ ще знайшов у собі сили на повстання, здивувало багатьох. Адже вибори, на яких переміг Янукович, свідчили якраз про падіння віри у зміни на краще. Третина громадян просто не прийшла на дільниці.

Після Революції гідності нам далі доводиться все ще тримати руку на пульсі епохи. Усе ще стежити за всім, що відбувається у країні, на її східних кордонах, і знову проявляти активність. А це багатьом починає уже набридати. З'являється втома, і в результаті місцеві вибори демонструють нам доволі низьку явку. А повторні вибори – ще нижчу.

Гадаю, українцям хотілося б жити так, як живуть пересічні європейці, мало цікавлячись своїми політиками й чиновниками. Як свідчать опитування у багатьох європейських країнах, де рівень життя найвищий, більшість людей не знає прізвищ своїх провідних політиків і від сили може назвати хіба ім'я прем'єра чи президента.

Але це й не дивно. Бо якщо в країні панує добробут і стабільність, то перейматися тим, що відбувається довкола, нема великої потреби. Аж допоки на порозі не виростає нова загроза – біженці. І тут уже Європа прокидається від сну і починає жити інтенсивним політичним життям. Одні протестують проти біженців, інші їх захищають. Агенти Кремля теж роблять свою справу, підкидаючи дрівець у загасаюче багаття.

І так по колу – падіння, злет, падіння, злет.

Хочеться забути усі імена, явки й паролі. Не стежити за новинами в інтернеті, не відгукуватися на все, що тебе стривожило. Просто – жити. Але так не виходить.