Відставку міністра Абромавичуса обговорили в усіх можливих й неможливих деталях, ракурсах та контекстах.

Можливо, досі не приділено достатньої уваги лише одному моменту: в зв'язку з чим посли Канади, Франції, Німеччини, Італії, Литви, Швеції, Швейцарії, Великої Британії та США виявили стільки занепокоєння фактом відставки, що навіть подбали про відозву, даному інциденту присвячену? Відповідь буцімто на поверхні: наші бенефіціари вважають протагоніста цієї історії реформатором, відтак не бажають, аби реформи в Україні зупинилися, а все досягнуте було віддано на поталу корупції.

Однак давайте на хвилину абстрагуємось від досягнень Абромавичуса. Особисто я не схильний перебільшувати його реформаторський внесок, але справа навіть не в цьому. Відставка жодного міністра в країнах ЄС, Канаді чи США не призвела б до такого інформаційного рейваху, який здійнявся у зв'язку з Абромавичусом. Україні вкотре вказали на її неповноцінність та потребу у контролі ззовні. Це дуже прикрий момент, котрий загубився за обговоренням стосунків Порошенка та Кононенка тощо. Це також доволі дивний прояв "турботи" про Україну, котрий навіть набуває деяких ознак шантажу.

Останній часом необхідність українських реформ мотивують вже не кредитуванням з боку МВФ абощо. Питання реформ починають пов'язувати з відміною санкцій щодо Росії, прямо вказуючи на те, що санкції може бути знято, якщо Україна не засвідчить належний рівень перетворень. І це, м'яко кажучи, доволі дивно, адже санкції, якщо мені не зраджує пам'ять, були введені у зв'язку з анексією Криму. А також у зв'язку із розв'язаною РФ війною на Донбасі. Наразі ані війну не завершено, ані Крим не повернуто під український суверенітет. Однак тепер виходить, що для пролонгації санкцій передусім необхідні реформи в Україні.

Я маю на увазі, звісно, нещодавню заяву міністра закордонних справ Данії Крістіана Йенсена, котрий досить болісно зреагував на звільнення Абромавичуса. Його відставка, на думку Йенсена, свідчить про значні політичні непорозуміння всередині країни, котрі заважають проведенню реформ. Це в свою чергу призводить до невиконання Україною її частини Мінських угод, що може завершитися скасуванням санкцій відносно РФ. В цій заяві змішано до купи геть усе, зокрема, й, м'яко кажучи, досить викривлене бачення європейцями питання щодо Мінських угод.

Суть останніх, як відомо, полягає в ухваленні нової Конституції, амністії бойовикам "ДЛНР" та проведенні в квазіреспубліках місцевих виборів. Прикметно, що ніхто не запитує народ України про ставлення до Мінських угод. Скажімо, в частині амністії. З даного приводу у сімей, які втратили на війні своїх рідних або дочекалися їхнього повернення інвалідами, після полону та тортур, могла б бути своя власна думка - відмінна від думки Кучми та інших підписантів цього документу. Згадаймо, що 6 квітня Нідерланди проводитимуть референдум щодо надання Україні статусу асоційованого члена в ЄС - ця держава має право на подібний плебісцит. Варіант із опитуванням українців відносно Мінських угод - куди як більш болючого та актуального для нас питання (аніж до голландців членство України в ЄС) - ніким не розглядається навіть гіпотетично. Тут все вирішено на найвищому рівні.

Хочу наголосити: ніхто не заперечує проти потреби якомога скоріше завершити війну на Сході. Ніхто також не заперечує проти потреби провести негайні реформи, котрі бодай трохи поліпшили б якість нашого життя. Нарешті, ніхто не оскаржує мегаважливість тієї підтримки, яку надавав і надає Україні Захід. Однак інцидент з Абромавичусом, як на мене, унаочнив одну небезпечну тенденцію: ми знаходимося на тому етапі, коли підтримка набуває рис втручання, а контроль перетворюється на диктат. І в цьому, безумовно, велика провина нинішнього українського керівництва. Адже світ поводиться з нами так, як ми йому це дозволяємо.

Україна намагається зрозуміти геть усіх: Європу й Америку, котра потерпає за долю своїх капіталовкладень, а тому й "висловлює занепокоєння" з приводу відставки того чи іншого чиновника, що має репутацію реформатора. Україна підлаштовується під інтереси країн Євросоюзу, котрі втомилися від санкцій і від нашої нескінченної війни, а відтак ламає через коліно Конституцію - аби заслужити схвалення своїх партнерів. Проте хто й коли з цих самих партнерів застосує імператив Канта і спробує впровадити до України таке саме ставлення, яке він хотів би відчути по відношенню до себе? Ставлення до повноцінного члена спільноти, а не до калічної недоЄвропи, яку ще вчити й вчити життю...

Звісно, якби Порошенко з Яценюком показали зовсім інший темп перетворень, чесну гру та відсутність ненажерливості, зараз Україна не опинилася б у принизливому становищі людини, яку тичуть носом у власне корупційне лайно. Та ще й висувають ультиматуми - або ти робиш те, що тобі наполегливо "радять", або вибуваєш з числа надійних союзників. Тим часом за всіма цими процесами - і за підписанням Мінських угод, і за листуванням послів ЄС, і за депутатами-прогульниками, які зривають важливі голосування - дещо відсторонено (принаймні поки що) спостерігає українське суспільство, котре, як і раніше, позбавлене прямого впливу на ситуацію.

Те саме суспільство, яке "робило" і перший, і другий Майдани, і яке, діткнуте до печінок, можливо, колись збереться і на третій. Ми цього не бажаємо - надто високу ціну доводиться платити за кожен етап революційних перетворень. А з еволюційним шляхом у нас, як завжди, виникають чималі проблеми. В ім'я еволюції краще було б відкрити клапан та випустити пару, відправивши у відставку і весь Кабмін, і весь парламент. Без огляду на те, що подумає з цього приводу Європа і чи отримаємо ми наступний транш від МВФ. Однак наші можновладці віддають перевагу тому, аби накопичувати тиск зсередини. Західний світ, можливо, так й не усвідомив до кінця, з чим саме він має справу в особі українського спротиву, а от теперішній київській владі не розуміти цього надто ризиковано.

На початку 2016-го в країні склалася, можливо, найскладніша ситуація, коли кожен чинник впливу діє автономно. Захід тягне в один бік, інтереси української правлячої верхівки - в інший. Все це не стикується з думкою соціуму, яку, власне, ніхто й не питає. Попереду на нас чекають нові випробовування, інтенсивність яких залежатиме від подій найближчого часу. А час покаже, хто і чого вартий у цей непростий момент.