У суспільстві розгорнулась дискусія відносно правил етики державного службовця, які затвердив Кабмін. Багатьом чомусь стало весело і смішно... 

Як відомо, Кабмін за статусом є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Це означає, що його рішення є обов'язковими до виконання всіма іншими органами виконавчої влади, в тому числі міністерствами та місцевими державними адміністраціями. Не знаю як вам, але мені видається дивним бачити публічну опозицію в системі органів виконавчої влади.

Не може посадовець міністерства критикувати міністра, а голова обласної державної адміністрації ревізувати рішення і дії прем'єр-міністра чи будь-якого іншого члена Кабміну. Точно так само, не може голова районноі державноі адміністрації ігнорувати доручення голови обласної державної адміністрації. Якщо чиновник не згоден із позицією керівництва, в нього залишається лише один вихід – подавати заяву про звільнення (заяву про відставку для відповідних категорій держслужбовців). А піправил етсля цього критикувати скільки заманеться. Особливо, коли мова йде про публічну незгоду клерка з позицією органу, який формується з політично призначуваних осіб.

Спробуймо абстрагуватись від прізвищ Яценюка, Авакова чи Саакашвілі. Від власних симпатій чи антипатій. Бувають на посадах кращі чи гірші. Проте вічних не буває ніколи.

На мою думку, система органів виконавчої влади має працювати як єдиний злагоджений механізм безвідносно до прізвищ осіб, які в конкретно-історичний період обіймають ті чи інші посади. Крім того, не треба забувати, що залишається парламентський і позапарламентський (громадський) контроль за діяльністю Кабінету Міністрів. І в моєму розумінні, він полягає не в тому, яка кількість шин буде запалена перед приміщенням, а шляхом надання конкретних зауважень і пропозицій.

Знаєте, нема нічого дивного в тому, що маленькі держави Балтії, сто років тому здобувши державність, формували державні органи і зміцнювали державний апарат. Натомість, українці, маючи чудові стартові можливості, за своїми чварами просрали все, що могли. І розплата була трагічною – чого вартував тільки один Голодомор 1932-1933 років.

Тому мені зовсім не смішно. І ще – квиток у шапіто я не купував.