Історія боротьби за квоти на українську музику чимось нагадує вислів Ганді: "Спочатку вони ігнорують тебе, потім сміються з тебе, потім борються проти тебе, а потім ти перемагаєш".

Спочатку на пропозиції ввести квоти в єдінай сранє не зважали, потім над пропозиціями ввести квоти наші самозвані "опініонмейкери" насміхались, а далі почали боротися з ними. Аж настільки, що загидили всю "Українську правду" своїми антиквотними висерами, зробивши її ледь не флагманом боротьби проти квот (Гонгадзе, на імені якого цей ресурс став брендом і косить своє бабло, у труні перевертається). Аж настільки, що новий міністр культури Нищук із переляку перед нахабним тиском цих псевдоінтелігентів й псевдоєвропейців став у позицію "ні вашим – ні нашим".

Але жменька скромних людей без грошових, адміністративних і медійних ресурсів, які не називають себе ні "опініонмейкерами", ні експертами, ні аналітиками, ні іншими титулами, якими так люблять послуговуватись люди, що нічого, крім як пафосно і самовпевнено нести іксню, в житті ніколи не робили і не вміють робити, наполегливою боротьбою досягла з часом того, що необхідність введення квот на українську музику навіть противники не ставили під сумнів, і останньою барикадою цих противників стало "квоти потрібні, але не так, не тут, не зараз, не такі..."

Це говорить про те, що кожен з клепкою в голові може при бажанні досягти того, чого прагне. Ну, не всього, але багато чого.