Цього літа я вперше у житті потрапив у Запоріжжя. Мене запросили провести презентацію моєї найновішої книжки "Чарунки долі". Запросив не університет чи якась інша академічна інституція, а молоді люди, які переймаються культурним життям власного міста. Перша зустріч із містом і його мешканцями справила на мене дуже приємне враження.

Був теплий серпневий день. Організатори зустріли мене на вокзалі й відвезли у затишний готель "Театральний" поблизу міського драматичного театру, красивої кам'яниці у псевдоантичному стилі. Реальні переживання не відповідали очікуванням індустріального міста з потворними будинками пізньосовєтського штибу.

Ще одна незвичність – презентація книжки відбувалася в центральній бібліотеці міста. Ми звикли до того, що державні книгозбірні  – це доволі консервативні інституції з невмотивованими співробітниками, котрі аж ніяк не дбають про те, аби бібліотеки перетворилися на справжні мистецькі й інтелектуальні осередки. У Запоріжжі натомість міська книгозбірня намагається стати таким осередком. Деякі з її працівників активно беруть участь в організації у місті Книжкової толоки – місцевого аналогу львівського Форуму видавців і київського Книжкового арсеналу, що має відбутися цього жовтня вдруге. Показовим є також те, що Книжкову толоку разом із громадськими активістами організує Департамент культури і туризму Запорізької міської ради. Тож зародковий стан громадянського суспільства у місті почасти компенсовано тим, що його представники інтеґруються у державні органи.

Після презентації пізно ввечері ми пішли гуляти на Дніпрогес. Містичне відчуття поєднання індустріальної споруди нечуваних розмірів із природою – порогами, що біліють серед темних дніпровських вод у місячних проміннях, посилювалася суто тілесним переживанням: уся споруда здригається під твоїми ногами, коли нею проїздять великі вантажівки. Крихкість і могутність злилися в одному відчутті. Під час цієї прогулянки мені розповіли цікаву історію про те, що будівництвом Дніпрогесу керував американський інженер Г'ю Лінкольн Купер, а для американських співробітників, які приїхали разом із ним, навіть збудували ціле містечко на березі Дніпра. Отже, совєтська імперія потребувала західний інтелект, аби збудувати одну з головних підпірок власної індустріальної могутності.

Читайте також: 75 років тому НКВДисти підірвали греблю Дніпрогес

Із Дніпрогесом пов'язана ще одна історія, яка має вже трагічний характер. Під час Другої світової війни агенти НКВД підірвали греблю перед входом у місце німецьких військ, не попередивши про це ані мирних мешканців міста, ані вояків Червоної армії, що вони разом переправлялися через Дніпро, тікаючи від ворога. В результаті загинула велика кількість цивільних і солдат. Це одна з багатьох жахливих ілюстрацій нелюдяної жорстокості російсько-совєтської імперії не лише до ворогів, а також до поневолених народів, що її населяли.

Читайте також: Жахливий злочин СРСР: 23 червня вшановуємо пам'ять жертв розстрілів в'язнів у тюрмах Західної України

Наступного дня ми поїхали на Хортицю. Відвідування місця козацької слави супроводжувалося змішаним відчуттям. З одного боку, козаки це символ могутності українського духу, вільні лицарі, що боронили нашу землю від ворога, з іншого боку, їхня ворожість до західної цивілізації спричинилася до того, що наша земля на довгий час потрапила під огидну оруду Росії.

Що символізують козацькі гармати, спрямовані на Дніпрогес: готовність опиратися східні імперії, що його спорудила, чи спротив західній цивілізації, представники якої його проектували?

Вигляд на Дніпрогес із Хортиці

Остання замальовка – із залізничного вокзалу. Коли ми під'їхали до нього, до мого потягу залишалося півтори години. Я запропонував знайти якусь кнайпу, аби щось попоїсти. Але мій супутник, симпатичний місцевий хлопець, що проводжав мене, зауважив, що поблизу вокзалу це може бути шкідливо для здоров'я. І я відразу згадав совєтські часи. Суцільна взаємна недовіра, що пронизувала всі аспекти суспільного життя совка, мабуть, найяскравіша давалася взнаки в тому, що всі заклади харчування, розташовані на вокзалах, були непевної якості. Краще було в них не їсти, а в подорож брати харчі з дому.

Життя в Західній Європі й у незалежній Україні привчило мене до іншого. Й мені дуже схотілося переконати себе й свого супутника, що й у Запоріжжі щось змінилося, що ми живемо в такому суспільстві, де можемо довіряти одне одному і їсти у привокзальних рестораціях. Я інтуїтивно потягнув його до невеличкого павільйону, який виявився чимось на кшталт турецького фастфуду з відкритою кухнею, де перед очима відвідувачів симпатичний молодик на мангалі смажив м'ясо, рибу та овочі. Мій супутник із подивом сказав, що цей заклад він раніше не бачив, тож з'явився він нещодавно. Аби експеримент був чистим, я замовив собі не натуральне м'ясо, а січене. У винагороду за власну сміливість я отримав свіжий і смачний люля-кебаб. Задоволення від смаку супроводжувалося приємним відчуттям довіри до ближнього.

Вахтанг КЕБУЛАДЗЕ, "Тиждень"