Дві крайнощі. Сценічна мова. В театрі й у кіно. Різні вимоги. Начебто різні. Підкреслено штучна театральна мова сприймається як органічна в театрі, але неприйнятна для кіно. Начебто суперечність.

Насправді проблема глибша. По суті не можу назвати у нас педагогів, які б учили майбутніх акторів роботі зі словом. Є колосальна різниця між навчання правильному диханню, опорі, артикуляції (й подібним речам) і власне роботі з акторським словом. Це як різниця між умінням писати і вмінням писати грамотно. Себто – правильне розставляння ком і тире далеко не гарантує вміння написати бодай маленьке оповідання.

Читайте також: П'ять книжок для тих, хто хоче вдосконалити знання з української мови

В результаті маємо крайнощі. Театр максимально тяжіє до штучно-технологічної мови. Кіно максимально відмовляється від технологічності слова. І це зрозуміло та виправдано. Начебто виправдано.

Чому начебто? Бо і там, і там питання в практичній відсутності технології роботи зі словом. Навіть не технології – вміння. А є ще радіо, яке проявляє фальш наче збільшуване скло. Скільки акторів у нас вміє працювати на радіо? На всю країну з десяток.

Читайте також: Українська мова – дієва зброя. Ставаймо до неї!

Насправді питання не в тому, щоб відмовитись від навчання під соусом органічності. Питання в розумінні, що вчити потрібно зовсім іншому. І вчити повинні інші люди...