Дитяча книжка – вкрай загадкове явище. Рік наближається до кінця, і літературна спільнота завмерла в очікуванні результатів – хто ж отримає нечисленні українські літературні премії за кращі книжки 2016-го.

Майже в кожній премії є номінація дитячої літератури. Дорослі дяді й тьоті пишуть і малюють для дітей: для малят-дошкільнят, для тих, хто щойно сам навчився читати, для підлітків. Потім інші дорослі дяді й тьоті (а буває, що й ті самі) оцінюють ці книжки і дають їм нагороди. Головним винуватцям цих премій і призів – дітям – на них глибоко начхати.

Нещодавно одна знайома поділилася на сайті "Барабука" дуже цікавим досвідом читання вголос групі першачків. Серед корисним порад батькам і вчителям, котрі готові підтримати цю ініціативу, – вибір літератури. Виявляється, наприклад, що першокласники – шести-, семирічні дітлахи – не подужали слухати книжку Тараса і Мар'яни Прохаськів "Хто зробить сніг", обласкану всіма українськими преміями. "Видавництво Старого Лева" рекламувало цю книжку як унікальну: Тарас Прохасько вперше (!) написав для дітей, Мар'яна Прохасько вперше, взагалі вперше (!) виступила яко ілюстраторка. Тарас і Мар'яна Прохаськи, безумовно, талановиті й цим можна захоплюватися, але, боюся, дітям оце "вперше" нічого не каже.

Читайте також: ТОП-25 найзнаковіших дитячих книжок незалежної України

Коли бачиш полиці з дитячими книжками, очі просто розбігаються. Усі неймовірно яскраві, красиві, гарно ілюстровані, і багато хто тут-таки зітхає, мовляв, нам у дитинстві таке і не снилося. Не знаю, як хто, а я свої дитячі книжки всі – їх було безліч, так мені здавалося – досі добре пам'ятаю. Звичайно, насамперед у пам'яті спливають ілюстрації. Коли ти малий і про химерні бажання лісорубової дружини Фаншон тобі читає мама, картинка ще переважає текст. Уже дорослою я оцінила, скажімо, казки Шарля Перро в перекладах Романа Терещенка: і про жадібну Фаншон, якій до носа прилипла гаряча ковбаса, і про ослячу шкуру, і про Ріке-чубчика, і навіть красуня у моєму дитинстві була не калічно спляча, а зачарована.

Картинки я теж дуже любила. Переводила їх на папір, приклавши сторінку з книжки до вікна, з одних завжди сміялася, а інших навіть боялася, як-от людину-гору в "Амурських казках". І тільки дорослою поцікавилася, хто ж малював розкішні картинки до моїх улюблених книжок. Не знаю як вони примудрялися, але художники Ігор Вишинський і Ніна Котел часто працювали в парі. Їм належать найхимерніші, найзагадковіші і тому найпривабливіші ілюстрації: "Дикі лебеді" та "Оле-Лукойє" Андерсена, "Гуп та Гоп" Їржі Кафки, "Пригоди барона Мюнхаузена" Распе, "Пеппі Довгапанчоха" Астрід Ліндгрен, "Еміль і детективи" Кестнера, "Амурські казки", польські й латиські казки в серіях, які колись видавала "Веселка", й інші.

Багато незабутніх дитячих книжок Вишинський оформив сам: "Робін Гуд", "Земля світлячків" Віктора Близнеця, "Королівські зайці" Петера Асбйорнсена, "Тисяча і одна ніч", "Казки" Шарля Перро, "Брати Лев'яче Серце" Ліндгрен, "Мандри Гуллівера" Свіфта й іще десятки книжок.

Я остаточно доросла людина, бо тепер мене цікавлять не тільки текст (стиль, переклад, грамотність) і картинки (сюжетність, колір, якість), а й доля авторів та художників. На жаль, Ігор Аркадійович Вишинський помер 1998 року. Про нього мало що можна знайти в інтернеті. Народився 1947 року, закінчив Київський художній інститут, працював на Київському комбінаті монументально-декоративного мистецтва та у видавництвах. Оформляв книжки і брав участь у виставках. Про Ніну Котел інтернет знає набагато більше. Художниця теж закінчила Київський художній інститут, а 1980 року перебралася до Москви й там активно працює, крім живопису й графіки, займається ще відеоінсталяціями та перформансом.

Читайте також: Чи можливий новий книжковий бум?

Як швидко відходить у небуття дитяча книжкова графіка. Сьогодні нікому не спадає на думку поцікавитися спадщиною Ігоря Вишинського і влаштувати його виставку. Жодне видавництво не прагне перевидати книжку з його дивовижними ілюстраціями. Звісно, добре, коли відомий письменник уперше пише для дітей, а хтось уперше малює, але й серед старих дитячих книжечок є шедеври, які не хочеться втрачати. Котел і Вишинський створили цілий казковий світ, який зачаровує і захоплює. Ніна Котел зізнавалася, що любить зображувати незнайомі або ще ніким не намальовані, а отже, дивні речі. І хочеться, щоб цей небачений, дивовижний світ існував і для наступних поколінь маленьких читачів.

Нещодавно для своєї малої доньки купила у букіністів книжечку "Казки тітоньки Настасії" бразильського письменника Монтейру Лобату. Ще не перегорнувши обкладинку, впізнала руку Котел і Вишинського – і не помилилася. Тепер я чекаю, коли дівчинка підросте, щоб читати їй уголос і показувати ці чарівні малюнки: хлопчика-мізинчика у величезних чоботях, хороброго Азмуна, Еспена, який грає на дудочці і водить королівських зайців, красуню-принцесу і її брата з лебединим крилом, на яке не вистачило сплетеної з кропиви сорочки.

Ярина ЦИМБАЛ, "Тиждень"