Я народилася там, де українською не розмовляли. Але скрізь можна було почути суржик, на це ніхто не зважав, бо тут це було природно.

Ні, пісні про терен та сорочку на святах за чаркою співали без жодного акценту, книжки читали, дитячу програму з дідом Панасом дивились, і жодних проблем із розумінням української не було. Але не розмовляли!

Серед моїх однокласників були ті, хто не вивчав мови через національність. Не ходили на уроки мови та літератури діти військовослужбовців, бо за свій шкільний вік через специфіку роботи батьків вони мали б вивчити кілька мов. Тому не вчили жодної. Мали змогу не вивчати українську євреї: це було негласним визнанням національності, навіть коли в паспорті писали "русский". А ще звільняли від "зайвого навантаження" – фізкультури та української – кволих дітей, мовляв, нема чого забивати їм мозок дрібницями.

Читайте також: Мова й закон: слушний примус до поваги

Чесно, за такої постановки питання ми заздрили тим нацменшинам, мешканцям військових містечок і хворобливим. Бо вони їли пиріжки в їдальні замість того, щоб сидіти на уроках, на відміну від нас. Знання української, як, до речі, й англійської, видавалося нам чимось незрозумілим. Ніхто не пояснював, навіщо потрібно завчати якісь тексти, діалоги, вірші. Бо де і з ким ти спілкуватимешся тими мовами?

Нині я інколи перетинаюся з деким із тих, кому заздрила через пиріжки. Один навіть пішов добровольцем до ЗСУ й дуже природно вигукує: "Зичимо здоров'я!" У другої маленька донечка, коли бешкетує, кричить: "Рятуйте, людоньки добрі!" Питаю: "Мабуть, в україномовний садок ходить?" А вона каже: "Ні, в нас головна особа українізації – свинка Пеппа!"

Моя робота вже давно пов'язана з використанням української. На певні теми я навіть не можу висловитися російською, бо просто ніколи не використовувала термінів. Чи зі примусу ми це робимо? В якомусь сенсі, звичайно: бо Володимирові так треба казати за статутом; такими є умови моєї роботи; в телевізорі та свинка до Тетянки теж промовляє українською через чиєсь державне рішення. Чи порушує це наші права? Якщо вважати життєво необхідним право на лінощі, то, мабуть, так.

Питання про державну мову потрібно вирішити раз і назавжди: це має бути тільки українська. Держслужбовці, журналісти, депутати, чиновники й інші публічні особи мають її знати й нею користуватися. Радіо, телебачення, оголошення в публічних місцях, документообіг. Діти мають вивчати її обов'язково з раннього віку. Наголосити для тих, хто роздмухує істерію: в побуті спілкуєшся, як вважаєш за потрібне, ніхто не збирається підслуховувати й карати. Крапка.

Але це потрібно зробити саме зараз, коли ситуація в соціальній та політичній сфері країни є дуже напруженою. Щоб більше ніхто не витягував із "широких холош" цей козир, коли потрібно щось розхитати чи сховати. Ось немає цієї крапленої карти взагалі – і все! Є логічне державне рішення. А далі вже довгий шлях популяризації, якої, насправді, ніхто до пуття не проводив за часів незалежності. Ані лагідної, ані суворої. Жодної, бо всі зусилля більше нагадували маніпуляції.

Читайте також: Учіть українську: три етюди про мову

Коли людина відчує, що знання державної мови робить її життя цікавішим, підвищує її конкурентоспроможність на ринку праці, коли від цього залежить повнота інформації, необхідної для розвитку, жодна мовна поліція, звістка про яку розбурхує російськомовний сегмент соціальних мереж, не буде потрібна. Українська мова повинна бути корисною для кожного українця: ніхто ж не змушує, наприклад, учитися користуватись комп'ютером! Це суто твоє рішення, але без цього, на жаль, ти не матимеш у житті гідної роботи й цікавої інформації.

Коли бачиш табличку "Обережно, бурульки!", ти, звичайно, можеш вдати, ніби не розумієш. І навіть дуже обурюватися насильницькою українізацією, що її проводять українськомовні двірники, але, коли якась із них упаде на голову, запам'ятати ці два слова все-таки доведеться. Або діставати по голові знов і знов. Вибір є завжди.

Єлизавета ГОНЧАРОВА, "Тиждень"