Цього року серед моїх знайомих чимало людей відзначали 23 лютого день народження Казимира Малевича. Та хай як мені прикро, але в десятки, сотні разів більше людей святкували 23 лютого День Радянської армії і Військово-морського флоту. Думаю, переважна більшість знає, що Малевич – це "Чорний квадрат", але у їхніх помешканнях досі висять "Золота осінь" Левітана, "Незнайомка" Перова і безсмертний "Ранок у сосновому лісі" Шишкіна.

2016-й рік пройшов під знаком боротьби за "українського Малевича". У Києві несподівано знайшли його рукописи – невідомі й недруковані досі статті, а ще протоколи засідань Київського художнього інституту, в яких митець брав участь. Нові й старі матеріали видали добротною книжкою-альбомом, провели міжнародну конференцію, ба навіть бориспільський аеропорт запропонували назвати іменем Малевича. Остання пропозиція провалилась у відкритому голосуванні. Переміг у ньому Іван Мазепа, і хоча практика показує, що в таких випадках до "гласу народу" взагалі ніхто не прислухається, це яскраве свідчення того, хто в нас "народний герой".

Читайте також: Зневажений фронт: хто на барикадах культурної дипломатії?

Із Малевичем багато проблем. Він народився в Києві, у польській родині. Батько його працював управителем на цукроварнях, тому Малевичі часто переїздили. Дитинство Казимира пройшло в українських селах і містечках, малювати він почав у Конотопі. Вдома в сім'ї говорили польською мовою, оточення поза сім'єю було переважно україномовне.

Згодом, уже в кінці 1920-х, коли Малевича запросили викладати в Київському художньому інституті, він писав в анкетах "українець", а після звільнення з інституту й повернення до Ленінграда заявляв, що більше не хоче бути українцем. Проте незадовго до смерті в автобіографічних записках він згадував про себе і свого друга курського періоду Льва Квачевського, що обидва вони були українцями.

Як художник-авангардист, засновник супрематизму – одного зі проявів абстрактного мистецтва – Малевич був далекий від того, щоб творити мистецтво національне. Він уникав будь-якої натури і вважав, що малювати улюблені предмети й куточки природи – це однаково, що злодієві захоплюватися своїми закутими ногами.

Звичайно, він не міг стати народним художником: ні українським, ні російським, ні білоруським. У нього немає милих серцю мазанок під стріхами, яких він бачив безліч у подільських і слобожанських селах, дівчат у стрічках і сорочках, романтичних хуторів, дібров і річок. І визначити його національність надзвичайно важко.

Ще важче для пересічного глядача зрозуміти мистецтво Малевича, адже воно спонукає думати, а не просто споглядати карамельні левітанівські краєвиди. "Чорний квадрат" завжди обурюватиме самовпевнених міщан, мовляв, "і я так умію". Сам художник про таких писав: "Завжди вимагають, щоб мистецтво було зрозумілим, але ніколи не вимагають від себе приладнати свою голову до розуміння".

Ба більше, студенти Київського художнього інституту, яким Малевич у 1928-1930 роках читав лекції, часто глузували з його теорій та ідей. Майбутній класик соцреалізму Сергій Григор'єв не сприйняв авангардний порив свого професора: "Взагалі важко назвати виступи Малевича лекціями. Це було більше схоже на проповідь свого вчення. У затемненій аудиторії він пускав крізь проекційний ліхтар репродукції своїх творів, даючи їм аналіз. Малював уявну широку картину поступового руйнування і невблаганної загибелі світового мистецтва, доводячи весь процес розвитку мистецтва до чорного квадрата на білому тлі. Довіри до нього я не мав. Його фанатичні проповіді видавалися якимсь ненадійним зборищем тем, почерпнутих із різних джерел, філософською еклектикою. Дивував апломб його лівацької самовпевненості. І все-таки тоді він справляв велике враження, даючи багатьом слухачам шлях виходу з художніх бур, характерних для того часу".

Григор'єв, лауреат двох Сталінських премій, автор знаменитих полотен "Прийом у комсомол", "Обговорення двійки", став народним художником СРСР у 1974 році. Третьяковська галерея придбала більше його полотен, ніж Малевича.

Читайте також: "Гіркі жнива" – чому це прорив

Завершився 2016-й міжнародним мистецьким скандалом. На виставці "Революційний імпульс: піднесення російського авангарду" (A Revolutionary Impulse: The Rise of the Russian Avant-Garde) у нью-йоркському Музеї сучасного мистецтва (Museum of Modern Art, MoMA) поруч із російськими митцями висять роботи Казимира Малевича, Олександри Екстер, Василя Єрмілова, в залах демонструють фільми Олександра Довженка і Дзиґи Вертова.

Авангард – мистецтво не для широких мас, а проте явище українського авангарду існує, воно потужне і яскраве й за нього треба боротися, залучаючи ці широкі маси. Отже, боротьба за українського Малевича триватиме, і то не лише з росіянами і не лише в міжнародному просторі, а передусім у свідомості українського обивателя. Малевич повинен стати "народним героєм", щоб уже 23 лютого наступного року офісні дівчата не купували офісним хлопцям пиво і засоби для гоління, а всі разом організували флешмоб #МалевичНаш!

Ярина ЦИМБАЛ, "Тиждень"