Тема погіршення польсько-українських відносин не нова. Ця проблема має низку аспектів: історичні травми, фантомні болі за "втраченими землями", зверхнє ставлення до сусідів, політичний популізм тощо. Незважаючи на це, у польському суспільстві залишається чимало прихильників добросусідства, пише для "Тижня" Павло Подобєд

На жаль, сьогодні ті сили далекі від формування порядку денного польської політики. Дедалі частіше офіційна Варшава роздратовано реагує на будь-які спроби України вшанувати своїх борців за свободу та незалежність. Ідеться не лише про ОУН та УПА, а вже й про захисників Карпатської України. Тематика Галицької армії також малоприємна західному сусідові. Аргументація дуже проста: всі українці, які воювали проти Польщі, – вороги та негідники. Виняток польські правлячі еліти готові зробити хіба що для Армії УНР, яка певний час свого існування була союзником Польщі (до сепаратного миру Варшави з більшовиками).

За нашу і вашу свободу?

Справді, польська влада не перешкоджає вшануванню козаків і старшин Армії УНР. Принаймні офіційно органи відмежовуються від таких акцій, як напад на українську релігійну ходу в Перемишлі 26 червня 2016 року, коли українці рухалися жалобною процесією на цвинтар вояків Армії УНР у Пикуличах. Понад те, польські високопосадовці підкреслюють, що Армія УНР – це точка історичного взаємодотику, мовляв, "за нашу і вашу свободу". У 2016 році міністр національної оборони Польщі Антоні Мацеревич навіть поклав квіти на могилу генерал-хорунжого Армії УНР Марка Безручка, похованого у Варшаві.

Міністр оборони Польщі Антоні Мацеревич (перший ліворуч) покладає квіти на могилу генерал-хорунжого Армії УНР Марка Безручка на Вольському кладовищі у Варшаві, 2016 рік

Чи справді Польща прагне історичного компромісу бодай на платформі толерантного ставлення до героїв УНР? Адже антиукраїнські настрої в суспільстві лише посилюються, а державна влада прагне радше загравати, ніж боротися з ними.

Здавалося б, якщо Варшава має негативне ставлення до УПА (включно з негативним ставленням до військових могил), то похованням вояків Армії УНР нічого не загрожує. Мовляв, погляньте: ми не всіх українців ненавидимо, а лише бандерівців. Загалом так, проте є одне "але". Могили українських героїв на території Польщі залежні від ще одного гравця, який перебуває за межами парламентсько-урядової системи координат.

Kościół Prawosławny

Чимало інтернованих у Польщі вояків Армії УНР було поховано на православних цвинтарях або на православних ділянках комунальних кладовищ, що належать православній церкві. Однак Православну церкву Польщі міжвоєнного періоду й сьогодення розділяє історична та юрисдикційна прірва. Невдовзі після укладання між Варшавою та Москвою сепаратного миру в Ризі постало питання про створення церковної адміністрації на територіях Волині, Холмщини й Підляшшя, яка не підпорядковувалася б Патріарху Московському в більшовицькій Росії. Вже 1924 року Патріарх Константинопольський Григорій VII надав Православній церкві в Польщі томос про автокефалію. Під час Другої світової війни саме православні ієрархи Польщі, українці за національністю, відродили Українську автокефальну православну церкву. Однак після вигнання з території України та Польщі нацистських загарбників сталінський режим розпочав репресії проти духівництва УАПЦ і Православної церкви в Польщі. У 1948-му польська церква "зреклася" автокефалії 1924 року та прийняла автокефалію від РПЦ. Відтоді вона не лише змінила назву (тепер вона називається Польська автокефальна православна церква), а й цілковито втратила свою "українську закваску". Сьогодні ПАПЦ перебуває під великим впливом РПЦ і стоїть осторонь життя української громади в Польщі.

Читайте також: Польща й далі провадить цинічну гру мертвими

Митрополит Православної церкви в Польщі Георгій (Ярошевський) (1921–1923), застрелений прихильником московського курсу архімандритом Смарагдом у 1923 році

Утім, сучасна Польща розглядає ПАПЦ як правонаступницю Православної церкви в Польщі з усіма відповідними наслідками. Яскравий приклад – старовинне православне кладовище на вул. Ґурношльонській у місті Каліші, де починаючи з 1920 року ховали генералів і старшин інтернованої Армії УНР. Коли на ньому з’явилися перші українські військові могили, та земля належала Православній церкві в Польщі, яку очолював українець митрополит Георгій (Ярошевський). Відповідно наші ветерани навіть уявити не могли, що прихильне ставлення рідної церкви до українських могил – річ тимчасова, і що колись могили бойових побратимів опиняться під загрозою.

Чому зникають могили вояків Армії УНР?

Цього року я відвідав могили вояків Армії УНР у Каліші в Польщі. У місті є три кладовища, на яких у 1919–1939 роках масово ховали козаків і старшин, а згодом просто ветеранів українського війська: Український військовий цвинтар у Щипйорно (тепер у межах Каліша), православні цвинтарі на вул. Жолнерскій, 24 і вул. Ґурношльонській, 8.

Український військовий цвинтар у Щипйорно біля Каліша. Зі збірки хорунжого Федота Грінченка. Ймовірно, 1924 рік. Архів ОУН в УІС. – Лондон, Ф. 30, оп. 3, од. зб. 28, од. обл. 2

Сучасний вигляд вхідної брами до Українського військового цвинтаря у Щипйорно

Після Другої світової війни Український військовий цвинтар у Щипйорно знищили комуністи. Відновили його лише в 1999 році заходами Об’єднання українців у Польщі за фінансової підтримки місцевої та державної влади Польщі. Сьогодні цвинтар має статус пам’ятки місцевого значення й міститься на землі, що є власністю Щипйорно. Хоча надмогильні пам’ятники не збереглися, територія, на якій спочивають українські герої, відгороджена парканом від земель сільськогосподарського призначення, по периметру цвинтаря висаджені кущі та дерева, за якими доглядають комунальні служби. 

Ситуація зі старовинним православним кладовищем на вул. Ґурношльонській, 8 цілком протилежна: кладовище нагадує радше велику руїну, ніж пам’ятку історії. Цей цвинтар, як і військовий некрополь у Щипйорно, не зміг пережити варварських часів комунізму в недоторканому стані: 1957 року територія кладовища зменшилася на 953 м² (із 3735 м²). За інформацією священика Теодота Малютчика (1906–1999), пароха православної парафії Св. Петра і Павла в Каліші, на початку 1957-го на кладовищі було близько 100 українських військових могил. Поховання генералів мали хрести на зразок генеральських поховань на Волі у Варшаві. Після зменшення площі їх лишилося близько 50. Станом на 2017 рік – 32.

Могила полковника Генерального штабу Юрія Отмарштайна на православному цвинтарі на вул. Ґурношльонській, 8, знищена міською владою 1957-го разом із низкою могил генералів Армії УНР

Читайте також: Скільки коштує зберегти могилу знакового українського генерала. ФОТО

Наприкінці вересня 2017 року встановлено, що з низки українських військових могил демонтовано надгробні пам’ятники та складені один на одного під парканом на території кладовища. Ідентифікувати місця поховань без надгробних хрестів практично неможливо. Щонайменше 4 зі 12 демонтованих пам’ятників мають цілком задовільний технічний стан навіть після їхнього демонтування та перенесення.

Зіставлення старих і сучасних фотографій кладовища вказує на те, що принаймні деякі пам’ятники з українських могил були знесені вже після 1996 року, тобто вже після підписання угоди між урядом України й урядом Республіки Польща про збереження місць пам’яті й поховання жертв війни та політичних репресій. Наприклад, зник пам’ятник із могили генерал-поручника Сергія Івановича Дядюші (1870–1933) або хрест із могили козака Василя Міхасюти. Тож польська сторона відповідно до п. 3 ст. 4 угоди мала б проінформувати українську сторону про випадки вандалізму на українських військових похованнях, чого не було зроблено. Попри те що кладовище має статус пам’ятки місцевого значення, некрополь зникає просто на очах. Фактично могили видатних українців на православному цвинтарі Каліша переживають другу хвилю нищення за останні 60 років.

Хрести з могил вояків Армії УНР, складені під парканом праворуч від склепу (що в північно-західній частині кладовища)

Поховання українських вояків та емігрантів на цвинтарі на вул. Жолнерскій, 24 також у жахливому стані: майже з усіх вояцьких могил зникли хрести (переважно протягом останніх 25 років). За ними не доглядають, натомість спроби українців впорядкувати ще вцілілі могили (наприклад, зусилля "Пласту") наражаються на негативну реакцію місцевого православного духівництва. Ще лишаються цілими надгробки могил ветеранів Армії УНР та українських політичних емігрантів, похованих після Другої світової війни, на чиїх пам’ятниках немає української символіки, а написи зроблені польською мовою. 

Коли мотивація комуністів, які винищували могили своїх опонентів, зрозуміла, то як пояснити демонтаж надгробних хрестів у 2017 році? Навіть якщо цвинтарна земля належить Польській автокефальній православній церкві, яка не зацікавлена в збереженні могил українських воїнів, яку позицію займає місцева та державна влада? Чи може вона мовчки споглядати за знищенням останніх українських могил у Каліші? Чи можливе таке ставлення до польських військових поховань в Україні?

Усі ці запитання надзвичайно актуальні, а особливо напередодні святкування 100-річчя від дня проголошення незалежності Польщі та України. Хочеться вірити, що могили вояків союзної армії, якою для поляків була Армія УНР, не спіткає доля Верхрати і Грушовичів, коли бажання миттєвої політичної реклами знищує багаторічні зусилля обох народів до партнерства та добросусідства.