У мого друга померла мама. В Луганську, на окупованій території.

Він поліцейський. Ми знайомі сто років, змолоду. Добре знайомі. Не одну справу розслідували, не одну цистерну випили - різне було.

Читайте также: Будни "ЛНР": проверяют всех, кто вернулся из Украины

Коли почалася війна, він городами втік від сепарів і приєднався до нечисленних на той час співробітників луганської міліції, які не зрадили присязі.

Три роки відслужив в зоні АТО - Станиця, Щастя та інші місця сумнівної комфорності. Брав участь у звільненні та зачистках Сєвєродонецька, Лисичанська, Рубіжного. Реальний УБД, не аватар. Зараз працює в іншій області.

І сьогодні він не може попрощатися з мамою, поховати її, адже на малій батьківщині він - ворог народу із заочним смертним вироком, як і багато з нас.

Складно уявити, як тобі боляче, друже. Як на тебе тисне відчуття безсилля, несправедливості, незбагненності того, що сталось. Не існує слів, які б могли б вгамувати твій біль. Але ти - правильна, гідна людина, це абсолютно точно. Тримайся.

Читайте также: Народ в Луганске за три года правления "новороссов" сильно обездолился, – блогер

І ще я б хотів, щоб люди, які щодня розмазують по фейсбуку шмарклі про нестерпний тягар буття, принаймні приблизно уявляли, як він насправді виглядає.