Ми з вами – фабрика заручників. Щоб стати кандидатом у політв’язні, донедавна варто було перетнути державний кордон у північно-східному напрямку, а далі вже як пощастить. Відтепер північний напрямок теж актуальний, пише для "Тижня" Юрій Макаров

Арешт у Мінську мого колеги, кореспондента "Українського радіо" Павла Шаройка закриває період відносного нейтралітету у відносинах України з Білоруссю та її лідером, даючи зрозумілий сигнал тим, хто досі не в’їхав: "У той бік, діти, не ходіть, цей азимут теж небезпечний". Якщо підле, вишукано цинічне затримання юного Павла Гриба, якого заманили обіцянкою романтичної пригоди, могло здатися ексцесом, то тепер уже зрозуміло, що це правило, а недавнє освідчення нашого президента у вічній дружбі з тамтешнім диктатором, навпаки, є ситуативним непорозумінням. Зрозуміло, чого варта "дружба" політиків, тим паче лідерів сусідніх країн, але такі короткострокові інтимні стосунки, як цього разу, дипломатичною перемогою не назвеш.

Читайте також: Білорусі знову забракло "нейтральності"

Отже, у своїй багатовекторності Аляксандр Ригоравіч знову перекрутив свій компас на 180°. Нещодавні спільні російсько-білоруські військові навчання "обмеженого контингенту" в кількадесят тисяч вояків про щось таки свідчать, розумному досить. А в дипломатичному скандалі, саме скандалі, а не випадковому епізоді з висилкою першого секретаря посольства й відповідним медійним супроводом, простежується додаткове смислове навантаження: можливо, Мінськ чи то самостійно, чи то під впливом Москви готовий відмовитися від ролі посередника між Сходом і Заходом, від образу східноєвропейської тіні тієї Женеви чи Лозанни, де колись у безпеці вели перемовини представники нацистської Німеччини та демократичної Америки. Чим саме ця функція його не влаштувала, доведеться з’ясовувати окремо. Можливо, це й на краще: якийсь, припустімо, "женевський" процес звучатиме трохи краще, ніж "мінський".

Поки що маємо результат: у нас з’явився ще один противник, погано вихований, ригідний і старомодний. Стилістику СРСР 30-х років минулого століття ми вже згадували з нагоди затримання Романа Сущенка. Шпигуноманія – це не політичний, а радше естетичний і психіатричний феномен. Днями мені випало розмовляти з одним колишнім шпигуном, а нині добропорядним топ-менеджером, і я не міг не торкнутися казусу Шаройка. Приятель сказав мені приблизно таке: цілком звичний сценарій для спецслужб, коли розвідник спочатку працює під прикриттям дипломата або навіть (!) журналіста, потім, коли він "палиться", його відправляють на посаду офіційного представника, прес-секретаря тощо. Щоб, навпаки, спочатку засвітити агента, а потім кинути його на оперативну роботу за кордоном, треба бути або божевільним, або геть непрофесіоналом. З того, що я чув про українське ГУР, там обмаль і тих, і інших.

Читайте також: Україна вислала з Києва білоруського дипломата

Звісно, розвідка – це така делікатна справа, що ніколи не можеш позбутися тіні сумніву: а раптом? У тім то й річ, що після численних показових провокацій проти українців з боку ФСБ, ГРУ та іже з ними важко брати до уваги нібито найпереконливіші докази. Це як із хлопчиком, який кричав: "Вовки, вовки!". Серед бранців РФ уже були й "терористи", й "диверсанти", й "шпигуни", й "чеченські добровольці". Тим більше, що за технологічними процесами робота розвідника та репортера в полі має чимало спільних рис. І той, і той збирає дані, тримає пул інформаторів, полює за секретними документами. Тільки журналіст оприлюднює результат, а розвідник таємно звітує своєму начальству. Шаройко був досить результативним кореспондентом, і його матеріали, зокрема про обставини викрадення Павла Гриба та навчання "Захід-2017", були, як кажуть у редакції, "цвяхами". Ну а якби мою доньку тримали в заручниках ворожі спецслужби, я, можливо, сам швиденько зізнався би, що є шпигуном Мордору в Середзем’ї або навпаки.

Своїми провокаціями, нерозбірливістю й поганим смаком російські спецслужби та їхні наслідувачі давно вичерпали кредит найменшої довіри. Серед їхніх фейків справи простих і не дуже українців різного віку й досвіду, яких виманювали на ворожу територію як завгодно (того ж таки Євгена Панова, як днями розповів на "UA:Першому" його брат, попросили терміново вивезти зі Криму на Велику землю родину українців; він, колишній фронтовик і активіст, як був у спортивному костюмі, так і сів за кермо й поїхав рятувати співвітчизників… а опинився в Лефортово). Кожен українець на ворожій території грає в російську, а тепер уже й білоруську рулетку. 

Знову й знову: не їдьте туди! На кордоні з "русским миром" треба поставити не так мур (асигнування на який усе одно вкрадуть), як білборд: "Обережно, злий собака!". І нехай мене вибачить мій чесний і лагідний пес, я не хотів його образити.