Нещодавно в розмові знайомий британець зауважив, що британська англійська зокрема відрізняється від американської тим, що британці уникають у мовленні владних конструкцій – тих, що демонструють привілеї однієї особи/групи над іншою. Так, приміром, британець ніколи не скаже: "I had my secretary to type a letter" – щось ніби "я звелів своїй секретарці надрукувати листа". Натомість він скаже: "My secretary typed a letter" ("моя секретарка надрукувала…") або: "I asked my secretary to type a letter" (відповідно, "я попросив надрукувати…"). На його думку, таке уникання демонстрації влади є наслідком мук совісті щодо імперського минулого.

Звичайно ж, тема значно ширша. Мова яскраво передає ознаки статусу, виражає будь-яке ставлення, від підлабузництва до нищівної зневаги. Мова може бути і самодостатнім знаряддям агресії, коли використовується для залякування, приниження опонента. Тут відразу ж пригадується феєричний виступ російського представника в ООН, казус настільки симптоматичний, що дає змогу доволі точно окреслити як внутрішні відносини в Росії, так і її зовнішню політику.

Читайте також: Таксист Путін: чому він не хоче, аби ми пристібалися

На відміну від Росії, утім, світ здебільшого відходить від практики мовної агресії. Глузливі назвиська соціальних груп неприпустимі в дипломатії, та й навіть у ФБ за них можна дістати бан. Що ж до оцінки діяльності певної групи чи країни, то, таке враження, що дипломати відвідували одні й ті ж тренінґи з розв’язання конфліктів – так, зокрема, прийнято вживати я-повідомлення ("ми стурбовані"), а також критикувати окремі вчинки ("така поведінка неприйнятна"), а не властиві вартості опонента. Пам’ятаємо, як за пісню про Путіна колишній міністр зовнішніх справ втратив посаду – ну, бо не співав, що глибоко засмучений неприйнятною поведінкою, а сказав, як є. А так дипломати не висловлюються.

Певна річ, вибір такої стриманої риторики невипадковий. Захід орієнтований на розв’язання конфліктів і на співпрацю, адже, як показує теорія ігор, кооперація вигідніша за конкуренцію. Ідея гри з ненульовою сумою зробилася популярною після В’єтнамської війни, і, схоже, міжнародна спільнота й досі продовжує на неї орієнтуватися. Щоправда, насправді люди здебільшого схильні зраджувати, ніж співпрацювати (взяти хоча б "дилему в’язня"), тож у випадку справді серйозних проблем неконфліктна риторика стає не так інструментом, як просто правилом етикету.

Чи є переваги у власне мови конфлікту? Досить часто фізичний конфлікт починається з психологічної сутички – дуель поглядів і обмін обра́зами, скажімо, стали частиною традиції підготовки бою боксерів. Психічна атака дозволяє зламати дух противника, мобілізувати власні ресурси, продемонструвати свою рішучість, готовність іти на все заради перемоги. До фізичного зіткнення може навіть і не дійти, коли психологічна дуель визначила, хто є хто. Звичайно, конфлікт – невигідна стратегія на загал, однак, якщо він уже розпочався, то мова конфлікту стає власне інструментом і може сприяти перемозі. Вживання ж мови примирення в ситуації конфлікту має досить абсурдний вигляд. "Нехай згинуть наші добрі друзі, які просто трохи заплуталися і прийшли нас убивати, але ми все одно їх любимо!" – така психічна атака має відверто суїцидальне забарвлення.

Читайте також: Життя догори дриґом: фейкові новини нового покоління

Наша політична ситуація має вкрай невигідний вигляд із огляду на дозволену та недозволену риторику. Конфлікт розпочався без жодного нашого бажання, однак із позиції міжнародної дипломатії та вітчизняних моралістів ми не маємо права виявляти агресію, тоді як "всесвітньому гопникові" вона дозволена (чи принаймні толерується). У такій ситуації ми не маємо іншого шляху, окрім як стати такими ж майстрами словесного айкідо, як ті, що спеціалізуються на перемовинах із терористами. Навряд чи на це спроможний кожен із нас, однак ми могли би принаймні з більшою повагою і розумінням ставитися до страждання своїх співвітчизників, аніж до морального комфорту іноземних громадян.

Повертаючись до свого знайомого, хочу все ж таки трохи помріяти. Колись "усесвітнім гопником" була власне Британія. Але часи змінились, і нині колишні імперці бояться сказати щось сумнівне навіть щодо власної секретарки. Зрештою, бандит ніколи не виграє у довшій перспективі. Головне, щоб у нас із вами було достатньо часу, аби в цьому переконатись.