Ми живемо в епоху, коли одним із найсакральніших слів є слово "досвід". У кожної людини існує багато шансів щось "спробувати". І до людини часто ставишся із позиції того, що вона "спробувала", що "бачила в житті", "через що пройшла" тощо. Який у неї досвід.

Читайте також: Життя – це те, що постійно починається

Це правильно, бо це вивільняє нас від ілюзій, стереотипів та ідіотських суджень, які не мають зв'язку з реальністю. Але є ризик: що більше в людини "досвіду", то більше вона схильна ігнорувати досвід інших. Що більше в неї "досвіду", то активніше вона впадає в спокусу думати, що цей досвід єдиний із можливих. І що він дає їй право використовувати його й тільки його для своїх суджень і дій. "Це я вже проходив", "я і не таке бачив", "мій досвід свідчить, що..." тощо. Так "досвід" стає тим, що зачиняє двері від інших, а не відчиняє їх.

Але філософи вчили нас тому, що досвід, хоч яким він є, ніколи не може бути міцною основою для життя і суджень. Бо завжди може з'явитися те, що його повністю переверне догори дригом. І тому завжди варто мати деякі інструменти в собі, які здатні обмежити тиранію власного досвіду. Наприклад, самоіронію. Чи уяву. Чи здатність вжитися в досвід інших.

Читайте також: Досвід – маленька тендітна незворотність

Якщо метафізика – це мистецтво інколи жити в тому, що виходить за межі досвіду, тоді вона є передусім мистецтвом гумору (зокрема щодо себе) і фантазії.

Метафізика, вбита філософами разів сто за останні два століття, виявляється, сьогодні стає дуже терапевтичною штукою. Вона лікує від самозакоханості.