Іноді мені здається, що Новий рік існує тільки для тих, хто дивиться телевізор. Принаймні в тому звичному для більшості українців пострадянському форматі з "Іронією долі", радянськими салатами та дешевим шампанським, яке внаслідок декомунізації отримало якусь дивну гібридну назву "Советовское", пише для "Тижня" Наталя Петринська

Ця назва, як на мене, якнайкраще передає нинішню атмосферу святкування Нового року – свято ніби поступово дерадянізується, але здебільшого на рівні трохи комічних замін – ананаси замість мандаринів, "95 квартал" замість "Голубого огонька" та курка замість ковбаси в олів'є. 

Звісно, я розумію, що декомунізація свят – це не заміна топонімів, яку можна здійснити на законодавчому рівні за "відповідної політичної волі". Вона не може відбутися миттєво чи за приписом "згори", адже торкається вкорінених побутових звичок, яких людина може позбутися тільки за власним бажанням. Пам'ятаю, який здійнявся галас у соцмережах після оприлюднення проекту Інституту національної пам'яті щодо змін календаря святкових днів. Комусь кортіло залишити "червоним днем" 1 травня, комусь – 8 березня.

Читайте також: Чому не варто вітати з Новим роком. І з Різдвом теж

Із новорічно-різдвяними святами ніби все простіше, – усі вони зберігають статус державних, а дати лишаються на місці. Хоча після 2014-го й почастішали заклики святкувати Різдво разом із переважною більшістю християн у світі. У 2017-му Верховна Рада знайшла компромісний варіант, зробивши 25 грудня неробочим днем. Тепер українці за бажання можуть святкувати два Різдва, два Нових роки... Що там іще? Андрія, Катерини, Водохреща, Стрітення… а там, бачиш, і вже зима минула. Тобто на тлі безкінечної вервиці свят Різдво 25 грудня просто розчиняється серед інших, губиться поміж безкінечних акцій і знижок у супермаркетах, якими огорнутий увесь період новорічно-різдвяних свят.

У цьому, до речі, теж проявляється вже згадувана гібридність. Нинішній формат святкування Нового року й Різдва – це радянський каркас, на який наліпили спрощене уявлення про відзначення "по-капіталістичному", тобто у споживацькому "чаді". Знайома нарікає на черги в київських гіпермаркетах, які в переддень Нового року буквально брали штурмом (особливо дісталося відділам кулінарії із салатами "шуба" й "олів'є"). Здавалося, що дефіциту вже давно немає, але люди й досі святкують так, ніби вдосталь наїстися можна лише один раз на рік – у ніч із 31 грудня на 1 січня.

Хтось із політиків чи політтехнологів у ФБ виправдовує співвітчизників, роздмухуючи "зраду", мовляв, ажіотаж у крамницях – свідчення не споживацтва, а зубожіння українців. Утім, я маю сумніви, що, приміром, чоловік, який купував біля мене на базарі п'ять кілограмів різних ковбасних виробів, заощаджував рік, щоб їх придбати. Це просто звичка – забити холодильник їжею на свята, щоб поглинати ці ковбаси зі спокійною душею під рекламу засобу для підшлункової, де показують веселих шароварницьких малоросів, які невпинно й бадьоро об'їдаються.

Читайте також: Між Різдвом і трудоголізмом: звідки береться "святофобія" й чому вона хибна

Телевізор на свята – це ж святе. Анестезія від довколишньої дійсності, де вибухи петард декому здаються артилерійським обстрілом. Телевізор створює знайому картинку, де можна, ніби у звичному та зручному колі, посміятися з гомофобських жартів Зеленського і компанії, чи вкотре поностальгувати разом із радянським фільмом. Я телевізор не дивлюся, але в переддень Нового року спеціально промоніторила телеканали онлайн щодо їхнього контенту. Побачене засмутило – виявляється, досі нікуди не зникла "Ирония судьбы", "Операция Ы" і концерти різноманітних таїсій повалій. А якщо дивитися суто канал "Інтер", тоді взагалі може здатися, що ми святкуємо якийсь 1984-ий…

Мене ще засмучує й те, що на тлі невитравних радянських норм новорічного святкування майже зникають наші давні українські традиції, принаймні локально. До мене вже другий рік поспіль не приходять колядники та щедрівники. Ніхто навіть не зачитує примітивного "дайте дядьку п'ятака", не кажучи про костюмовані обряди. Навіть у своєму радянському дитинстві я дуже любила зимові свята за різдвяні містерії (козу ми не водили, але щедрували завжди). Так, у деяких середовищах намагаються відтворювати українські традиції, але здебільшого на культурно-освітньому рівні (у Києві під час свят можна завітати на подібні заходи в Музей Гончара чи Мистецький арсенал). До того ж до нас поступово повернувся Святий Миколай, але йому ще належить виграти масштабну битву за серця дітей із Дідом Морозом і Сантою.

Хто з них переможе – питання часу, а поки всі святкують, як можуть – з одним святим і двома язичницькими персонажами, які розносять дітям подарунки, зі плутаниною у календарі, з феєрверками під час війни, з розпродажами останніх ґаджетів і пристроїв, із чергами за "шубою" й ананасами. Святкова мішанина блищить, переливається, потопає в шампанському, вибухає хлопавками з конфеті. А потім настає похмілля, а новорічна ялинка зрештою опиняється у смітнику, як і інші атрибути нашого "советовского" святкування.