Шановні читачі, до вашої уваги – традиційна добірка найцікавішого зі світу блогосфери за сьогодні, 5 лютого

Чому в Україні бізнес не чує політиків

Бізнес не чує політиків, бо переважна більшість їх пропонує лівий порядок денний. Іншими словами, "отнять и поделить" із різним ступенем м'якості формулювання. Зрозуміло, що це саме та ідея, яка здатна об'єднати злиденну частину електорату, що складає більшість. А багато хто з політиків не хоче працювати над "своїми" виборцями, а прагне поборотися за голоси більшості. Гасла про те, що в усьому винні "бариги" (слово явно виринуло з пострадянського лексикону 1990-х, просякнутого ще свіжим комуністичним духом совка), дуже близькі всім тим, хто "не побудував собачої будки". Бізнес не чує політиків, бо гостріше за інші категорії громадян відчуває маніпуляції (інакше давно б розорився).

Як Україні позбутися економічної несвободи

На жаль, розповсюджені серед українців уявлення про економіку часто-густо сформовані радянським досвідом тотальної несвободи. Причому це стосується не тільки пересічних громадян, але й старих еліт, що 25 років керували країною. Радянська економічна модель – поєднання насильницької індустріалізації з повним придушенням приватної ініціативи – гниє на очах уже двох поколінь українців, починаючи ще з часів "застою" і продовжуючи 25 роками недореформування цієї моделі в часи незалежності. Проте повну провальність економіки, побудованої на примусі й обмеженнях, усе ще не до кінця визнає багато хто в Україні.

Медреформа й соціальна справедливість: коли на заваді – власні комуністичні ілюзії

Якщо ви розумієте справедливість як рівність, на вас чекає жахливе розчарування: "справедливих суспільств" у тому сенсі, що люди там є "в усьому рівними", в історії не було, немає і... ніколи не буде. (Чому – це тема окремого допису). Якщо ви чекаєте справедливості, в цьому ж фантастичному розумінні "рівний доступ до якісної безкоштовної медицини для всіх", від української медичної реформи, яку розпочала Уляна Супрун, на вас також чекає жахливе розчарування. Але винуватити в цьому слід не Супрун і не Порошенка, а винятково власні комуністичні ілюзії.

Паризька барикада України: аби наш голос лунав і надалі

Маленький майданчик української комунікації в Парижі... Інформаційна війна, як кожна інша, потребує укріплень. Особливо коли по тобі вже стріляють. Щоправда, скільки існує Центр, стільки не припиняються розмови, що краще його приватизувати або продати та купити інший, дешевший, в альтернативному місці. Будинок у дорогому кварталі, що давніше належав Аленові Делону, роками не дає спокійно спати численним спритникам. Таким війна як матір рідна. Чи переможе державницький підхід на київських пагорбах, дізнаємося дуже скоро. А поки що французькі українці збирають підписи за збереження Центру та надання йому імені оперного співака й загиблого добровольця російсько-української війни Василя Сліпака.

Черги, бюрократія, "кравчучки". Що "радянського" в сучасній Америці?

Наскільки це можливо, американці намагаються не носити нічого важкого в руках. Їдуть на авто в крамницю, розташовану далі, ніж за 10 хвилин пішки від дому. Великі наплічники, що за розміром нагадують валізи, на роботу в метро возять на коліщатках. Працівники технічних служб ризикують збити в коридорі необережного перехожого, бо розсікають по коридорах на спеціальних мобільних платформах, де перевозять навіть найлегші коробки. Знайомий американець, який через день пробігає 15 кілометрів і потім іде в тренажерку, допомагав мені затягувати величезну валізу вгору сходами навіть не припіднявши її, а гучно гупаючи коліщатками по кожній сходинці.

На одному щаблі з ворогом: спочатку Влащенко із Портновим, тепер – Гордон із Бондаренко

Я своєї думки не змінювала і змінювати не збираюся: журналіст, котрий публікує – чи випускає в ефір, як у випадку із Гордоном – інтерв'ю з ворогом, стає із цим ворогом на один щабель.. Влащенко із Портновим, ось тепер Гордон із Бондаренко. Тенденція однак... І не треба заливати про стандарти журналістики. Хоча б тому, що в нас насправді журналістики не існує. є копірайтинґ, латентні "джинсовики", грантоздобувачі, обслуга олігархів і Мінстець. Ото й уся українська журналістика. 

Найкраще українське кіно, яке нам трапилося за останні кілька років – письменники про "Кіборгів"

Фільм залишає дещо розхристані враження, але вони приходять до ладу, щойно зрозумієш, що сценаристка фільму є театральною драматургинею, всі актори теж театральні, та й режисер – із початків театральний актор і режисер, хоч і має вже за плечима не один художній фільм. А коли ти усвідомлюєш, що перед тобою – театральний твір, усе стає на місця. Одразу розумієш, чому діалоги здебільшого добрі, ритмічні, чому сценаристці вдалося уникнути фальшивого пафосу, хоч розмови персонажів торкаються тем патріотизму, націоналізму тощо. Усе просто – добрий драматург уміє писати діалоги, володіє ритмом і персоналізацією мови героїв. Режисери, запрошуйте драматургів писати діалоги.