MENU

Єдина чи розділена Україна?

1744 0

Якими мають бути зміст, стратегія і тактика боротьби за подальше утвердження української мови після скасування "закону КаКі"? 

"Шевченківські дні" 9-10 березня – гожа пора, щоб як слід подумати про це.

Боротьба може мати дві принципово різні стратегії, з різними ж наслідками, до яких вони ведуть.

Перша передбачає подальшу боротьбу за "практичну реалізацію мовних прав україномовних українців" при одночасному толеруванні аналогічних прав "російськомовних". Це – те, чим "практичні діячі на мовному фронті" вимушені були займатися впродовж усіх останніх років: вимагати "пральну машину з написами українською на панелі управління" особисто для себе.

Це – велика праця і боротьба, яка заслуговує на найвищу пошану; вона мала неабиякі практичні наслідки у протидії відчайдушному наступу "русскава міра". Однак, сьогодні така постановка питання є абсолютно недостатньою, бо за змістом це – оборонні дії, що якнайвищим вислідом матимуть (тимчасову) фіксацію існуючої ситуації "двуязычія".

Читайте також: Чому я пишаюсь українською мовою

Грубо кажучи, така логіка вимагає, щоб на мою вимогу (або, ввічливіше, просто звернувши увагу на те, якою мовою я до нього звертаюся), офіціант у кафе мав принести мені меню українською мовою, та нею ж зі мною й балакати. Вона принципово не перешкоджає тому, що за сусіднім столиком "російськомовний клієнт" триматиме у руках аналогічне меню московською та балакатиме з офіціанткою по-московськи.

Зрозуміло, що така ситуація в підсумку веде до фіксації, на певний час, поділу території України на "україномовну" та "російськомовну" частини з наступною повзучою експансією другої на територію першої.

Кінцевим вислідом, в найліпшому разі, буде мовна "бельгізація" України, а в найгіршому – її "ірландизація". Тобто – перетворення української на "мертву мову вивісок на держустановах".

Фактично, це – вбрана в "ліберальні" шати капітуляція перед Москвою та створеним нею "русскім мірам". Бо ми "з ліберальних міркувань" дозволяємо "русскаму мірові" леґально існувати в Україні, жити тут і вести з нами, як незалежною Україною, цинічну боротьбу, крім воєнних та диверсійних, ще й найрізноманітнішими легальними засобами, спираючись на неабияку фінансову та культурну підтримку безпосередньо з Москви. 

І зараз нам (українцям і "україномовним" і "русскоязычным") треба чітко відповісти собі, чи це є те, чого ми хочемо.

Читайте також: Чому українські нацменшини не поспішають стати українцями?

Що є "МИ": Шевченко і "Туман яром", чи Пушкін і "Калінка-малінка"?

"Мы – украінцы, но гаварим на русскам языке?" А пачіму? Чому Ти, українець, сидиш або стоїш тут зараз, в Україні, і розмовляєш із іншим українцем або українкою по-московському?.. Ми уважно подивилися, і вирішили, що наша (українська) мова – трошки гірша (менш вигідна) та ухвалили рішення балакати ліпшою/вигіднішою/"перспективнішою"?!. Ну, це зовсім схоже на співачок українського походження, які вирішили працювати у Москві та "пєть на русакам языкє", тому що "так можна больше бабла заработать".

Або ж, "мы так гаварім, патамушта нас так с дєтства пріучілі", хоча "мой дєдушка єщьо разгаварівал кагда-та на украінскам"?!

У випадку обох цих відповідей нам не варто називати себе українцями: це втрачає будь-який сенс. Якщо наше для нас не краще, чому ми маємо його дотримуватись? – Тут є суперечність, яку не можна здолати: вона деякий час може уживатися в марґінальній свідомості, але час розставить усе по своїх місцях. 

"Русскоязычный украінєц" – це вибір на користь подвійної другосортності. І спосіб недолугого маскування більш чи менш вимушеної національної зради: своєї власної, або своїх предків. Виправдання свого пристосуванства і одночасне декларування своєї меншвартісності.

Люди, які поважають себе, не можуть з таким погодитись.

Ми не зобов’язані "толерувати" наслідки насильства, яке було над нами, як народом, впродовж довгого часу чинене.

Тому, існує інший шлях.

Це – шлях повернення до себе, шлях відродження власної гідности, шлях справді бути собою. Він передбачає визнання того, що "досі я робив(-ла) щось неправильно". Зокрема, будучи українцем/українкою спілкувався(-лась) зі своїми дітьми та начальником на роботї накинутою мені (або – моїм предкам) московською мовою.

Читайте також: Хто там каже, що українська розсварює?

Нам потрібне й особисте, і (це дуже важливо!) колективне рішення: не лише "я" (хоч з "я", насправді, усе й починається), але й "ми не робитимемо більше цього!".

Нам усім (усім, хто вважає себе українцями, і "україномовним" і "росифікованим" – ще раз кажу) терміново потрібен вихід за межі "світу безкоштовних курсів української" (не скасовуючи, звичайно ж, самих курсів). Це конче необхідно, якщо ми справді хочемо бути державною нацією, а не лише "мати раз на тиждень можливість поспілкуватися в україномовному середовищі". 

Це означає вибір на користь усвідомленої реукраїнізації змосковщеної України.

Тобто, ми не ховаємо голову в пісок, не кажемо щось на кшталт "у нас ніхто нікого ні до чого не змушує", не граємо з Москвою у піддавки, не виправдовуємось за "зухвальство" прагнути бути самі собою та, скоротка, не відчуваємо себе так, ніби ми – комусь чогось винні. 

Читайте також: Українська стала переважною мовою молоді

Ми кажемо, що українська мова має бути на першому, головному і повністю панівному місці не лише ві Львові та Києві, але й у Харкові, Запоріжжі, Січеславі та Коцюбієві, який "вони" чомусь називають "Одесою".

Всі ці території – це українська земля, господарем тут має бути українець і тут має бути, must be, відповідно, й українська мова.

Це – абсолютно ясне завдання, яке має цілком чітко артикулюватись, якщо ми справді хочемо зберегти Україну.

З повагою, Олексій Кляшторний, засновник і адміністратор сторінки Mova.Online.
 


Повідомити про помилку - Виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl + Enter

Сподобався матеріал? Сміливо поділися
ним в соцмережах через ці кнопки

Інші новини по темі

Правила коментування ! »  
Комментарии для сайта Cackle

Новини