Публікуємо серію невеликих інтерв’ю з українцями, які свідомо пішли на фронт і зараз воюють на Донбасі з російсько-окупаційними військами. 

Наша сьогоднішня героїня – Олена Білозерська, боєць Добровольчого Українського Корпусу "Правий сектор", віднедавна офіцер ЗСУ.

–  Розкажіть трохи про себе: де народилися і виросли, працювали?

– Народилася і виросла в Києві. З 2004 року займаюся журналістикою, співвласник і головний редактор інформаційного агентства "Поряд з вами". Під час правління Януковича багато займалася правозахисною діяльністю – захищала як переслідуваних за політичними мотивами, так і звичайних ув’язнених через свавілля. Але вийшло так, що знають мене більше як блогера.

–  Де саме Ви бували за цей час?

– Мій шлях на війні? Карлівка, Авдіївка, Піски, Степанівка під Савур-Могилою, Водяне і Опитне біля ДАП, Старогнатівка, Широкине, Гнутове, Мар’їнка…Коли пішла воювати, спочатку я була звичайним стрільцем – навіть не з автоматом, а з карабіном – це така штука, яка стріляє одиночними. А потім у мене з’явилася перша снайперська німецька гвинтівка Mauser 98k, але вона пропала восени 14-го року, коли загинув один з наших командирів.

Читайте також: Український добровольчий рух зірвав плани Путіна – Парубій

Потім я десь ще рік була з карабіном, ну а далі у мене з’явилася СГД (Снайперська гвинтівка Драгунова, рос. СВД, - ред.) Я виміняла її за автомат, який мені подарував один із теперішніх нардепів на знак подяки за стару ще "донардепівську" допомогу. Саме з нею я почала вчитися – і вчилася від випадку до випадку, бо не завжди був транспорт, щоб поїхати на полігон. З цієї СГД я "зустріла" і перших сєпарів.

– Так як розвиваються зараз події на Сході війна може тривати десятки років. Що потрібно зробити, щоб змінити ситуацію на фронті?

– А що потрібно зробити, наприклад, Ізраїлю, який біля 70 років живе у стані безперервної війни, і при цьому модернізує країну і проводить вибори без розгойдування внутрішньої ситуації? Доля Ізраїлю – оптимістичний варіант майбутнього України. Є ще песимістичний: внутрішні чвари, розвал системи управління, громадянська війна і як наслідок – втрата державності.

– Проросійські настрої на Донбасі були дуже сильними. Що змінилося за ці роки війни? Що потрібно зробити українській владі?

–  Місцеве населення на Донбасі поки що у більшості своїй не стало проукраїнським, але вже перестало бути проросійським. Люди втомилися від війни і будуть молитися на будь-яку владу, яка наведе порядок.  В цілому – настрої населення міняються на краще.

Читайте також: Прощання з Міфом: фільм про Василя Сліпака

Навіть зовні – все частіше на вулицях прифронтових міст можна зустріти хлопця в футболці з тризубом або дівчину у вишиванці. Але є й негативна тенденція. Останнім часом влада намагається зробити так, щоб в “зоні АТО” було більше порядку. 

– Чи потрібно українізувати Донбас і як це можна зробити?

– Активно українізовувати Донбас треба було до війни. Якби за 20 з гаком років існування суверенної України Донбас встиг українізуватися, ця війна була б неможливою, і тисячі людських життів були б збережені. А зараз це не першочергове завдання. Зараз окуповані частини Донбасу треба збройним шляхом повернути назад, а вже потім українізовувати.

– Добровольці продовжують воювати на Донбасі? Як це вдається робити поза правовим полем...  

- Продовжують. Мотивованість добровольців і великий некомплект у ЗСУ змушують армійських командирів допускати на передову неоформлених воїнів. Про їхню присутність на фронті знають всі, на всіх рівнях, від рядового до головнокомандувача. Але коли доброволець гине, ця інформація з Фейсбук-сторінок волонтерів і друзів неодмінно потрапляє у ЗМІ, і починається скандал, оскільки і Росія, і "західні партнери" вимагають, щоб добровольців на передку не було.

Читайте також: Верігіна: Де повинні бути генерали, коли йде війна?

Командира, у зоні відповідальності якого загинув доброволець, можуть суворо покарати, після чого почнуться нові спроби вивести "неоформлених" з лінії фронту. Бувало таке, що ми тривалий час не мали доступу до лінії зіткнення. Потім галас вщухає, і все благополучно вертається на свої місця.

– Чого зараз найбільше бракує українській армії?

– Кастового офіцерського корпусу. Людей, які не уявляють себе в іншій професії і служать в армії тому, що їм це подобається, а не тому, що ні на що інше не здатні. Також українській армії бракує військового стану з усіма випливаючими.

– Розкажіть коротко про ситуацію на передовій (місце дислокації район Маріуполя)

 – Те, що завжди: позиційна війна. Щовечірні перестрілки. Працюють важкі кулемети, СПГ, АГСи, доволі часто міномети. Лазять ДРГшки. Багато роботи для снайперів. Так що нічого принципово нового не відбувається. Є тільки один спосіб миттєво закінчити цю війну: капітуляція. Оскільки він нас не влаштовує, воювати доведеться довго і до упору.

– Як ви ставитеся до чергового перемир'я?

– До чергового "перемир'я" ставлюсь так само, як до всіх попередніх і наступних. Тобто, ніяк, бо їх на фронті немає. Якщо десь існують – лише десь по кабінетах. А на фронті – ну, буває, що кілька днів не працює артилерія. Не більше.

Олександр Бронський, спеціально для Uainfo