2 квітня 1905 року народився Серж Лифар – "найпрекрасніша з легенд балету".

"Лише той, хто був у Києві, дивився із Царського майданчика на урочисто величний Дніпро, хто побував у Видубицькому монастирі на високому крутому березі й звідти дивився на безкраї поля та ліси, тільки той зрозуміє, чому для киянина немає нічого дорожчого за Київ". При зустрічах Сергій Михайлович захоплено розповідав про дитинство та юність, про перші музичні й театральні враження (він співав у хорі Софійського собору, вчився в консерваторії), про українські народні пісні, танці й обряди, які чув і бачив у маєтку свого діда в Канівському повіті.

Якось на спектакль у "Гранд-Опера" Лифар прийшов в українській вишиванці і з гордістю сказав, що походить із козацького роду. Пізніше він описував, як його улюблений дід "часто збирав онуків і розповідав про минуле України... Бачив я і пожовклі, вицвілі грамоти з восковими печатками, що їх дали Лифарям українські гетьмани й кошові отамани великого Війська Запорозького".

Читайте також: Страшна історія урочища Сандармох

"Влітку 1919 року там встановився найчорніший терор. Навколо нас підпалювали будинки, вбивали заручників, знівечені тортурами трупи кидали на вантажівки, мов забиту худобу. В мені вирувало нестримне обурення.

Саме тоді до Києва приїхав виступати Троцький. Учнів гімназії вишикували перед трибуною. Я бачив зовсім близько цього похмурого чоловіка з кучерявою чуприною в пенсне на стрічці – щоб, бува, не загубити його в пориві ненависті. З його товстих грубих губ злітали лише злісні заклики до насильства, до сліпого фанатизму. В моєму ще дитячому серці визрівало відчайдушне рішення: треба змусити замовкнути цей голос, знищити цю злу силу. Виявилося, що чимало моїх друзів теж хотіли цього. Ми знайшли нерозірвану гранату, але кинути її на трибуну не вдалося, бо на той вирішальний момент Троцького заслонили охоронці. 

А коли в липні більшовики зробили в Петербурзі першу спробу повстання, мирні жителі стали мріяти про те, щоб забарикадуватися від Великоросії ... Почалися довгі місяці і роки безперервних кошмарів ... Чого тільки не пережив прекрасний, гордий, древній Київ – краса і "мать городов русских" за ці роки, при вісімнадцятикратній зміні влади. Його громили важкими снарядами, в ньому випалювалися цілі квартали, в ньому лилася кров – кров, кров, кров струмками, кров потоками. Ті, що прийшли на Україну, більшовики зі своїм гаслом "Грабуй награбоване!" громили живий і мертвий поміщицький інвентар".

Читайте також: Письменник: Викликає подив і гордість те, що через стільки віків нищення, потопту Україна вистояла

"Страдные годы", Париж,1935-й.

Україна, Київ до кінця життя лишилися світлою мрією Лифаря. "Навіть прекрасний блискучий Париж не зміг примусити мене, киянина, забути мій широкий, величавий Дніпро", – говорив він. Коли, вручаючи орден Почесного легіону, Шарль де Голль вкотре запропонував йому стати громадянином країни і звернувся до нього: "Мосьє Лифар! Ви зробили для Франції стільки, скільки мало хто із знаменитих французів. Чи не час вам стати французом і за паспортом?". Лифар відповів: "Щиро вдячний, пане президенте, за вашу пропозицію. Але я ніколи не був і не буду французом, бо я українець і батьківщина моя Україна".

Він так і залишився "персоною без громадянства" – не міг зректися свого коріння, предків, землі, де він народився. Уже відлучений від театру, він одного разу прийшов до "Гранд-Опера" у вишиванці, а потім поділився найзаповітнішою мрією: "Мрію повернутися в Україну. Проте вдома мене, на жаль, ніхто не знає, а у Франції – забули". За своє життя Серж Лифар тільки один раз побував у Києві – в 1961 році, це було для нього великим щастям. Після смерті Лифаря його дружина передала в дар Україні найцінніші скарби з його особистої колекції – орден Почесного легіону, "Золоту туфельку", прикрашену діамантами, сценічні костюми, скульптурні портрети Сержа.