Є народи, які водять своїх школярів у Музей окупації. Для українців це також актуально. Але головним щепленням мав би стати Музей колабораціонізму.

Читайте також: Чому нам потрібен Музей монументальної пропаганди СРСР

Із портретами тих гетьманів і старшин, які не знали, кому краще продатися – Варшаві чи Москві. Із цитатами із "Тараса Бульби", що мали завоювати петербурзькі салони. Із фотографіями тих керманичів і прихильників УНР, що після її поразки пішли служити більшовикам. Із зображенням тих палких націоналістів, хто вірив – українську державу створить не український народ, а німецький Райх. Із Петровським і Чубарем, Любченком і Коротченком, Підгорним і Шелестом, Щербицьким і Ватченком. Ввечері – "В степах України" Корнійчука. Ранком – ті самі вірші українських радянських поетів, які раніше вивчали напам’ять у школах, щоб довести вторинність і гнучкість української поезії. 

А в останьому залі – незалежність. Кучма. Янукович. Їхні міністри. Їхні родичі. Їхні виборці. Іхні московські друзі – від Бориса Миколайовича до Володимира Володимировича. І ті, хто прийшов у політику разом із ними, завдяки їм, – і продовжує вічний бій за булаву. 

Читайте також: Українська народна пісня про... Сталіна: совєтський "фольклор" для зомбі

Можливо, відвідини такого музею зможуть пояснити іноземцеві, чому ми так шануємо тих, хто нас не зрадив. А нас – або наших нащадків, які відвідуватимуть цей музей – уберегти від вічного страху перед кожними новими виборами.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram