На момент падіння київського Леніна на Бесарабці Україна залишалася чи не найбільш ленінізованою країною у світі, зазначає у своєму блозі на "Новому часі" голова Українського інституту національної пам'яті Володимир В'ятрович. 8 грудня 2013 року, коли мирні демонстранти скинули з постаменту вождя тоталітарного комуністичного режиму, стартував стихійний український ленінопад, який через півтора роки – 9 квітня 2015-го  – був схвалений парламентом у рамках "декомунізаційного пакету законів".

Кадри падіння Леніна в оточенні десятків тисяч протестувальників, що облетіли світ, нагадали європейцям подібні картини 25 річної давнини. "Оксамитові" революції, які охопили підкомуністичну частину Європи, починаючи з 1989 року теж супроводжувалися поваленням символів тоталітарного правління.

Позбавляючись від маркерів режиму, європейці повертали собі публічний простір. Українська Революція гідності не лише завершила цикл власне українських революційних подій, що мали на меті здобуття свободи після десятиліть окупації. Вона була дуже схожа на події в сусідніх Польщі, Чехії, Словаччині, Болгарії, Німеччині, країнах Балтії. Мирний протест та очищення від символів пропаганди на шляху до вільної Європи – українці на Майдані викликали не лише зацікавлення, а й розуміння. Тож законодавчий акт, який засудив злочини комунізму та нацизму і врегулював правове поле для позбавлення від щоденної присутності символів СРСР, став логічним кроком демократичної трансформації.

Хвиля декомунізації прокотилася Україною вдруге після 1991-го і врешті очистила мапу країни від тоталітарної пропаганди. Впродовж двох років люди обрали нові назви для 51493 вулиць та 987 міст і сіл, демонтовано 1320 "ленінів" та ще 1069 комуністичних ідолів.

Читайте також: У Києві буде Музей монументальної пропаганди СРСР

Закон України "Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки" також створив законодавчі механізми для збереження та музеєфікації тих об'єктів, що мають мистецьку вартість. Організований демонтаж, здійснений відповідальними органами влади чи місцевого самоврядування, зберіг низку об'єктів, які складуть основу експозиції новостворюваного в столиці Музею монументальної пропаганди СРСР.

Впродовж семи десятиліть радянської окупації Україна втратила мільйони жителів, котрі стали жертвами репресій, депортацій, геноциду та загинули у війнах. Саме на українцях комуністи відпрацьовували механізми тоталітарної трансформації суспільства. Ці практики потім були застосовані для поневолення країн Центрально-Східної Європи. Модель "добровільного" входження до соцтабору під дулами радянських автоматів передбачала ліквідацію економічних свобод, обмеження прав людей, фізичне винищення незгодних та інтенсивну пропагандистську атаку.

Щільно маркований символами тоталітаризму простір – один із елементів такої інформаційної окупації. На момент падіння СРСР Україна була другою у світі за кількістю постаментів Леніну – 5500. Через 23 роки їх залишалося все одно чимало – 1500. Загальна довжина "радянських" вулиць країни складала близько 12,5 тисяч кілометрів. Якщо з'єднати такі вулиці в одну, вона проляже від Києва до Австралії.

Іллічів в Україні – в порівняльних цифрах – розмістили вдвічі більше, ніж у самій Росії. Переважна більшість постаментів – типові об'єкти, що часто відрізнялися одне від одного лише розміром та матеріалом виконання. Але тоталітаризм проникав у життя суспільства настільки глибоко, що надихав чи змушував працювати на себе й талановитих людей. Так з'явилися твори, що залишаться цікавими наступним поколінням.

Для новостворюваного у Києві з ініціативи міської ради Музею тоталітарної пропаганди СРСР такі об'єкти становлять далеко не мистецьку цінність. Найголовніше завдання їх музеєфікації та демонстрації – осмислення.

Осмислення тоталітарної спадщини з позиції соціуму – яку роль відігравали монументальні об'єкти для насадження командно-адміністративної системи урядування?

Осмислення з позиції опору та визвольного руху – що змушувало владу так інтенсивно застосовувати пропаганду?

Осмислення з позиції митця – як талановитій особистості знаходити простір для творення в умовах тоталітарного правління?

Осмислення з позиції людини – наскільки близько регульоване публічне втручалося у приватність?

Читайте також: Як декомунізація, безвіз і санкції покращать рівень життя в Україні

Суспільна дискусія щодо тоталітарних пам'яток досі залишається непростою. Політика декомунізації передбачає прийняття рішень щодо об'єктів монументальної пропаганди в категоріях етики. "Ніколи знову!" – таке ставлення суспільства до масових убивств та візуальних рішень, що оспівували злочинний режим, формує необхідний Україні імунітет від тоталітаризму. Важливим для цього буде освітній вклад новостворюваного Музею монументальної пропаганди СРСР.

Ідея створення такого музею належить європейським спільнотам, котрі пройшли подібний до нашого шлях долання наслідків тоталітарного минулого. Парк Ґрутас в Литві та Парк Мементо в Угорщині мають насамперед освітню місію.

Україна в цьому ряду може запропонувати глибше розуміння тоталітарної пропаганди. 26 років, які потребували українці, щоб завершити декомунізацію публічного простору, засвідчили: незасуджене зло може повернутися. Новітня історія України, на жаль, стала ілюстрацією вислову Вацлава Гавела "Якщо людина живе в оточені тоталітарної пропаганди і не помічає її, значить пропаганда досягнула своєї мети": українці звиклися із катами у топоніміці й отримали катів при владі.

Тож Музей монументальної пропаганди СРСР у Києві продемонструє також і загрози неосмислення тоталітарної спадщини у, здавалося б, вільній країні.