Реагувати чи ігнорувати – ось питання. Щодня сотні вражень і тисячі зовнішніх подразників укотре змушують обирати між розумом та почуттями: віддати перевагу голові чи серцю? Диявольський вибір, адже про обране все одно пошкодуєш, пише для "Тижня" Максим Нестелєєв

Людей, які частіше керуються розумом і ним же й заробляють собі на прожиток, у нас називають інтелігентами, а на Заході – інтелектуалами. Надмірної любові в широких народних мас вони ніколи не викликали. Це ставлення найточніше окреслив засновник "нового журналізму" Том Вулф, що залишив цей світ у травні: "Інтелектуал завжди обурений. Він годується гнівом, не може без гніву. Визначний лінгвіст Ноам Хомський став інтелектуалом, коли публічно засудив війну у В’єтнамі, у якій геть нічого не петрав". Хомський, батько якого народився в Україні, дав змогу Вулфу усвідомити те, чому він сам ніколи не хотів бути інтелектуалом. Адже такі люди добре розбираються в якомусь одному питанні, але публічно висловлюються винятково щодо інших.

Саме тому прикидатися інтелігентом неважко. Треба знати із сотню мудрагельських слів, обурюватися через будь-що на нашу чи не нашу зовнішню або внутрішню політику та робити собі кар’єру "публічного інтелектуала", вдаючи, що слово "публічний" тут не скидається на жодне інше словосполучення.

Читайте також: Навіщо потрібні інтелектуали?

У книзі 9 "Літературного ярмарку" за 1929-й Юрій Яновський оприлюднив свій есей у формі листа до Миколи Хвильового, де, серед іншого, поставив діагноз сучасним недокультурним діячам, які кажуть, що обирають за покликом розуму, а керуються натомість найпримітивнішими спонуками. "Боляче не те, що ми малокультурні в масі: цього можна позбутися і цього ми позбудемось. Боляче, що багато в нас так званих напівінтелігентів – оцієї хижої, пролазливої, безпринципної, гнучкохребетної, паразитної публіки, котра нехтує знання й культуру, шкодить робітничій клясі наплюйницьким ставленням до культури й проходить життя, ні про що ні разу серйозно не замислившись".

Напівінтелігентне ставлення до серйозних запитів сьогодення – це саме та заковика, через яку Україна "доборолася до самого краю", і тепер, як і 170 років тому, "гірше ляха свої діти її розпинають". Пройти життям напівінтелігентно – це як постійно бути трошки вагітною і настійливо вимагати, щоб різна чернь поступилася місцем у громадському транспорті.

Дуже гостро брак українських інтелектуалів відчував Василь Стус, який у щоденникових записах "З таборового зошита" (1982) небезпідставно сумнівався: а чи є та наша інтелігенція взагалі. Головна проблема, на його погляд, саме в цій неврівноваженій половинчастості всіх наших прагнень: "Український інтелігент на 95% чиновник і на 5% патріот". А головною розвагою так званої "української інтелігенції" є "толочити старе тирло: між мазепинським патріотизмом і кочубеївським інтернаціоналізмом по-російському, тобто сповідувати філософію меншої чи більшої національної зради".

Читайте також: Інтелігенти є, інтелігенції нема – вічна ситуація

"Зрада" чи "перемога" для українця – не так об’єктивний стан, як тимчасовий настрій, тривалість та інтенсивність якого залежать чи то від смаку гречки на чергових виборах, чи то від кількості олів’є на новорічному столі. Одвічна битва холодильника й телевізора (інтернету) за українську душу ведеться щодня. І збороти її можна тільки цілісним критичним світоглядом, який так легко збити на манівці напівінтелігентських компромісів.

Окремий випадок – використання наших напів- і повних інтелігентів у політиці, що вже давно порівняли з одним цікавим процесом, де роль інтелігенції зводиться до засобу контрацепції з відповідним наслідком їхньої натхненної участі: наплюють у душу й викинуть. Від часів Винниченка до часів Матіос українські письменники проходять той самий шлях – від "чесності із собою" (відомий роман першого) до "саду нетерпіння" (назва збірки другої). Або розчаровуються у власній політичній місії, або починають убачити в собі напівінтелігентну месію. І лише інтелігентний редактор Карк з однойменного оповідання Хвильового зміг щиро визнати свою провину, відкинувши всі напівінтелігентні недомовленості: "проґавили Україну, пішла вона від нас, а все тому, що ми поети, що ми некомерційної вдачі".

На початку ХХ століття відбувся знаковий поетичний діалог двох українських інтелектуалів. Спочатку Іван Франко у вступі до поеми "Лісова ідилія" передав вітання "непоправному ідеалістові" Миколі Вороному, а потім останній у вірші "Іванові Франкові" відповів "учителеві й другу": "Моя девіза – йти за віком і бути цілим чоловіком". Отаким і має бути гасло кожного справжнього інтелігента, хай яким спаплюженим і спровокованим це слівце стало впродовж нещодавнього радянської періоду. Прагнення до цілісності й уважне дослухування до своїх сучасників – гасло того, хто живе свідомо й уникає напівтіней, тоді як протилежне завжди визначає напівінтелігента з його напівбажаннями й напівпереконаннями. Не страшно, коли ти гарячий чи холодний, страшно, коли теплий.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram