Парадоксально, але попри теорію всесвіту, що розширюється після великого вибуху – з нашим простором кояться діаметрально протилежні речі.

В силу особливостей функціонування психіки та механізмів звикання наш простір постійно звужується. Ми безнадійно переросли свої села та містечка, грандіозні колись вулиці змаліли, а глибини – зміліли. Будь-яке нове і незнайомо велике місто через якийсь час незворотньо освоюється і звужується. Те, що було огого де – тепер до нього рукою подати.

Читайте також: Часи цілком залежних від суспільства індивідуалістів

Ми запхали у свої голови цілі квартали, заталували села і дороги до університетів на інший край міста, змасштабували свої домівки і заархівували відстані. Рано чи пізно ми починаємо почуватись Гуліверами серед свого простору і постійно шукаємо нові міста, щоб загубитись, щоб знову побути ліліпутом і дерева щоб знову великі-великі.

Така ж історія і з людьми. Ті, що нас захоплювали і здавались космічно гігантськими – з часом ми їх зісмоктували як льодяник з апельсиновим смаком і в кінці вони теж аж починали ранити язика гострими краями.

Читайте також: Чому самотність – найпоширеніша хвороба сьогодення

Ми освоїли купу будинків, вулиць, площ і керунків. Ми освоїли сотні людей, розчинивши їх у собі і висмоктавши все поживне. 

Не тому, що ми погані.

Просто. 

Бо так є.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram