MENU

Ідеальних шкіл не буває, як не буває ідеальних суспільств

1569 0

Для мене виявилося цілковитою несподіванкою, що "травми першого вересня" позбутись дуже легко. Мої власні довгі роки в радянській школі та п’ять років сина у школі українській й всі пов’язані з цим дива відійшли на другий план буквально за пару років. І справа не в тому, що у його теперішній школі навчальній рік починається в інший день. Справа в тому, що це цілковито інша школа.

Читайте також: Почему дети в киевских детсадах так мало времени проводят на улице?

У його попередній, початковій, школі на зовнішніх стінах доволі суворих конструктивістських павільйонів були мозаїки та розписи місцевих художників 1960-1970-х, подаровані школі містом. У школі теперішній, середній, на стінах варіації за мотивами американського поп-арту – Роя Ліхтенштайна та Кіта Герінґа – створені старшими учнями. Великі, кольорові, веселі й грайливі. Так і не скажеш, що швейцарську шкільну систему часто називають однією з найбільш вимогливих і змагальних у Європі.

Утім, це моє перше враження. Данилове ж – тут у "продльонці" є більярд, настільний футбол, карти і шахи. До слова, минулого року першим і абсолютно захопленим враженням було те, що на обід була їжа, яку можна було їсти, а не бігти з нею до туалету, щоб якомога швидше виплюнути (цілком реальний досвід із останньої київської школи).

Часто, говорячи про необхідність нагальних реформ в освіті, про зміну програм і навчання вчителів, забувають про те, що для дітей школа починається саме з таких, дуже дитячих або просто людських вражень: смачної їжі, цікавих досвідів, можливості гратись, бігати. Це школа, яка лишається частиною нормального життя, а не перетворюється на години в казармах, які треба якомога швидше відбути й забути.

Перший тиждень в новій школі минув не лише без святкової лінійки й квітів, а й без підручників. Середня школа за новою системою, яка тестується в кількох кантонах, складається з трьох класів: від 7 до 9, відповідно всі діти у сьомих класах нові. Для того, щоб допомогти їм дати раду одне з одним і зі школою, п’ять шкільних днів виглядали так. Квест школою для кількох змішаних із різних класів команд і завдання написати вірш про те, що любиш і чого не любиш. Денний похід або велопробіг лісами й пагорбами на вибір (30 км без попередження). Підйом о 6.30 і прибирання міста разом із міськими прибиральниками. Ігровий центр на цілий день. І нарешті в п’ятницю – обговорення досвідів і складання класних правил.

Під моїм фейсбучним постом про цей досвід один колега-освітянин прокоментував, мовляв, уявляє собі обурення батьків, якби клас запросили до прибирання в парку. О, так, я теж собі це чудово уявляю. Ба більше, я і досі чудово пам’ятаю обурення щодо пропозицій не дарувати вчителям подарунки, не носити квіти, піти в музей на екскурсію, дозволяти дітям бігати на подвір’ї по траві, а не по асфальту (вони ж газон витопчуть!), а також дружні вимоги давати більше домашніх завдань, збільшити кількість місць у додаткових курсах зі скорочитання (в початковій школі), які вела завуч, і, взагалі, – ставити більше оцінок.

За три майбутні навчальні роки на мене чекає лише 5 батьківських зборів. Перші щойно відбулись. Батькам пояснили, що цей дивовижний зашифрований аркуш із якимись позначками і літерами замість назв уроків – це тижневий розклад. Уроки будуть відбуватись навчальними блоками. Домашнього завдання не буде взагалі. Передбачено, що весь обсяг роботи можна встигнути зробити в школі. Тому власне "уроків", тобто начитки нового матеріалу, – від 4 до 6 на тиждень (це стосується лише основних предметів, бо щотижня також є зайняття спортом, музика, малювання і те, що українською певно перекладається як “праця”, хоча тут це називається “робота руками”, тобто радше творчість, а не праця). Решта – це самостійна робота або робота в групах згідно з персональним навчальним планом, який кожен учень дістає щотижня.

Наступні збори будуть за результатами першого, третього і п’ятого семестрів, а також останні перед завершенням цієї школи. Новий рік і восьме березня не обговорювали. Витримані швейцарські батьки мужньо сприйняли цю інформацію, ніхто не зомлів і не почав вимагати додаткової домашки, спеціальних курсів, і навіть не створив групу у вайбері.

Хоч як особисто мене захоплює цей особистий план роботи, моєму синові з цим наразі непросто. Раптом після розслабленого формату початкової школи, коли уроки закінчувались, переважно, о 12 і домашку можна було зробити десь за годину, – складний план уроків і занять, який передбачає доволі високій рівень особистої відповідальності. У свої 12 років він не лише мусить постійно тримати у фокусі (і у щоденнику) в якій групі, в якому класі та з яким завданням він має бути, залежно від тижня та конфігурації уроків, а й абсолютно самостійно пильнувати те, як і коли він виконує свій персональний навчальний план. Учитель перевіряє виконання лише раз на тиждень, хоча запитувати, перепитувати, просити про допомогу чи пораду, отримувати підписи за виконані завдання, не лише можна, а й дуже треба щодня. І –жах-жах! – оцінок за всі ці завдання учні не отримують.

Над цим робочим планом мав би вмитись сльозами найпрофесійніший з професійних менеджерів. Це табличка із докладним і скрупульозним переліком завдань із відповідного предмету на тиждень, часу, розрахованого на кожне завдання, зазначенням самостійної чи групової роботи, рівня учня (учні поділяються на три рівні за середнім балом за попередній семестр і складність завдань розраховують відповідно до рівня), опису завдання і переліку навичок і компетенцій, які учень отримає після його виконання. Завершивши свій тижневий план, учень має позначити у відповідному полі знання, навички і компетенції, які на її чи його думку вдалося опанувати. У щоденнику наприкінці тижня треба написати пів сторінки вражень від успіхів і проблем за тиждень. Щоп’ятниці є дві години впродовж яких кожен обговорює свій поступ із учителем.

Якщо, приміром, робочий план із математики – це самостійне або групове розв’язання завдань, то з німецької, наразі, це – читання, обговорення, виконання різних завдань (питання, відповіді, написання коротких текстів, читання вголос) про книжку “Чорнильне серце” дитячої письменниці Корнелії Функе. Вишенька на торті – насамкінець тижня треба написати власне фантастичне оповідання про друзів і ворогів.

Данило ниє і скаржиться. Він не встигає, намагається все залишити на останній момент, а тоді бачить, що сачканути не вдалось. Бубонить, що ідея писати оповідання – невимовно дурацька, а тоді таки пише свою історію і ще тиждень ходить сам нею зачарований. Встигає пограти в більярд на великій перерві й кілька разів обіграти колег у шахи. Отримати червону картку за те, що був надто голосним і перебивав інших під час обговорення. Обуритись через це і звинуватити світ у несправедливості. Через це залишитись на додатковий час після школи, допомагати вчителю готувати наступний тиждень і прийти додому гордим і щасливим.

"Це – нормально," – каже його учителька, посміхаючись. "Нова система передбачає, що діти будуть до неї звикати десь до Різдва. Зараз ціль не в тому, аби вони ідеально виконували всі завдання, а в тому, аби вони навчились планувати, розподіляти свою роботу і брати відповідальність за результати. Крім того, за три роки вони матимуть рівень знань і компетенцій ідентичний до тих, хто навчається за звичайною системою, але комунікативні навички й рівень самостійності буде геть іншим".

Читайте також: Первый общественный урок на школьной линейке

За три роки лише частина цих дітей зможе піти до гімназії, тобто до останньої шкільної ланки, після якої можна вступати до університету. Значна кількість до гімназії не потрапить через низькі бали і піде до фахових шкіл. Але це не має бути кінцем світу ані для дітей, ані для їхніх батьків, і в цьому теж велика роль середньої школи – допомогти кожній дитині зрозуміти, в чому її сильні сторони і що її цікавить, показати різні професії й те, як вони поєднуються із тим, що викладається в школі. Зрозуміти, чи справді потрібна саме вища освіта для того, чим саме ця дитина хоче і може займатись.

Не зібрати найвищі показники із ЗНО, не мати найвищій конкурс на місце в районі, не відправити всіх учнів до вишів. А допомогти дитині зрозуміти себе: дати достатньо викликів тим, хто може їх потягнути, і створити підтримку і подальші можливості для тих, кому з викликами складно.

Ідеальних шкіл не буває, як не буває ідеальних суспільств. Але є школи, з яких дитина повертається втомлена, обурена, натхненна, весела, щаслива. Школи, в яких життя не завершується за 9 місяців на рік. Школи, після яких не лишається на все життя “травма першого вересня”.

Підписуйся на сторінки UAINFO у FacebookTwitter і Telegram

Катерина БОТАНОВА


Повідомити про помилку - Виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl + Enter

Сподобався матеріал? Сміливо поділися
ним в соцмережах через ці кнопки

Інші новини по темі



Правила коментування ! »  
Комментарии для сайта Cackle

Новини