Перепланування квартири не можна робити навмання: зачепиш несівну стіну – й під загрозою опиниться цілісність усієї будівлі, пише для "Тижня" Максим Віхров

Це, звісно, не означає, що будинок миттєво завалиться. Можливо, він спокійно собі стоятиме ще десятки років, аж поки його не знесуть наші правнуки, будуючи свої прекрасні еко-арт-смарт-міста. Можливо, десь з’явиться кілька зайвих тріщин, які достатньо буде закріпити стяжками та підмазати штукатуркою. Можливо, не доведеться навіть платити штраф за порушення, бо хто знатиме, що ви там собі длубаєте за зачиненими дверима? Словом, ризик є, але чого не зробиш задля польоту фантазії?

Приблизно таких господарів мені нагадують деякі радикали, що трощать підвалини суспільного ладу буцімто в ім’я свободи та різноманіття. Родина – пережиток, релігія – нісенітниця, національна держава – рудимент, із яким соромно потикатись у глобальний світ ХХІ століття. Зізнаюся, слухаючи їхні натхненні проповіді, я й сам починаю думати, що мені просто бракує візії, аби осягнути велич їхнього задуму, а ще відваги, аби відкинути струхлу догматику та приєднатися до будівництва світлого майбутнього.

Читайте також: Суперечність між ліберальними й сімейними цінностями хибна – філософ

Суспільний лад уже ходором ходить, а реформатори після кожного удару ковадла обертаються і кажуть: "Ось бачите, нічого страшного – тільки місця більше стало!". На щастя, конструкція нашого суспільства має чималий запас міцності на випадок різних катаклізмів. Щоправда, на відміну від інженерів-будівельників наші предки не мали під рукою готових формул, а тому рухалися шляхом спроб і помилок. Та, попри це, архітектура кожного суспільства – це не нагромадження зайвого поверх непотрібного, а навпаки – найміцніші опори, які втрималися в нескінченному штормі попередніх століть.

Чи є ця конструкція досконалою? Аж ніяк. Подивіться на будівлі, які вистояли на теренах Європи бодай тисячу років. За поодинокими винятками, це вельми неоковирні споруди, збудовані для того, щоб у них ховалися від зовнішніх загроз, а не пізнавали висоти комфорту й естетичної насолоди. Давні храми – й ті здебільшого мають цілком фортифікаційну подобу. Так само й основи суспільного ладу – не ті, які прописані на папірцях, а ті, що існують у дійсності, – не є взірцем зручності. Навіть найригідніші консерватори постійно набивають об них гулі. Не існує такого сім’янина, якому час від часу не муляє моногамія. Не існує віруючого, який хоч колись не хотів би побути атеїстом бодай кілька годин. Навіть у затятого націоналіста знайдеться точка, де його єство випирає за межі ідеології.

Заперечувати все це неможливо. Але зовсім не означає, що можна руйнувати все, що бачить око. Знеси несівні стіни – й будинок завалиться: одні загинуть під його уламками, а хто встигне вискочити, опиниться не в Едемі, а там, де пітьма і скрегіт зубів. Національна держава – пережиток? Можливо. Але всюди, де вона валиться, чомусь з’являються не острівці світлого майбутнього, а квазіфеодальна "новоросія" чи якась схожа біда. Тих, хто в 1960-х надто пройнявся духом сексуальної революції, сьогодні косить епідемія самотності. Коли Ніцше проповідував звільнення від релігії та моральних забобонів, він навряд чи уявляв, що його вченням живитимуться не лише витончені салонні інтелектуали, а й проектувальники Голокосту.

Читайте також: Як покласти край пануванню демократичного феодалізму в Україні

Так, суспільство обмежує – це доконаний факт. Але обмеження – неодмінна умова нашого виживання як виду й повноцінного життя як особи. Понад те, обмеження – запорука нашої безпеки, зокрема й від самих себе. Існує недолугий руссоїстський міф, що зерна зла в людині засіває саме суспільство, що зло – це результат поганого виховання. Однак коли суспільний лад руйнується, то з-під його уламків вигулькує не "шляхетний дикун", а дикун цілком собі звичайний – жорстокий, брехливий, розпусний, егоїстичний. Саме від того монстра покликані захищати нас фортифікації суспільних засад.

Чи хочу я сказати, що будь-які зміни – це зло? Аж ніяк. Наші предки зруйнували рабство, абсолютизм і безліч інших гидот, які також колись здавались опорами світобудови. Я лише хочу сказати, що, вимахуючи ковадлом, треба пам’ятати: інженерного плану в нас немає. Те, що здається декоративною перегородкою, може бути несівною стіною. Те, що здається пережитком темного минулого, може бути останнім запобіжником, котрий не дає запуститись якимось страшним і незворотним процесам. А тому трохи обачності й обережності не завадить.

Тим паче що світу переможної свободи та різноманіття ми ніколи не побачимо – не тому, що не доживемо, а тому, що утопії ніколи не втілюються. І хто знає, може, це зовсім не прокляття людства, а навпаки – наш Головний і Рятівний Запобіжник, милостиво вбудований у світ його завбачливим Творцем.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram