1942 року мій дядько, тікаючи із Криму після невдалої Керченсько-Феодосійської десантної операції, переплив Керченську протоку вплав. Набив у речовий мішок камки для плавучості й дочекався, поки німецькі літаки над переправою пунктуально полетять заправлятися, пише для "Тижня" Антон Санченко

У 1943-му під час Керченсько-Ельтигенської десантної операції його батарею вночі викинули на острів Тузлу, й він облаштував собі командний пункт у чанах, у яких до війни солили уславлених керченських оселедців. Зручно. Чавун, осколки не пробивають. Виставив стереотрубу над чаном і командуй собі, стріляй через протоку.

Зараз вже не до оселедців. Мій дядько, слава Богу, помер за тиждень до висадки російських окупантів у Криму й так і не взнав, що дві його десантних операції в Керчі були не останніми, можна й не з катера в холодну воду, а на поромі "Кавказ-Крим", із комфортом. І вже точно не міг уявити, що через відвойовану ним Середню Косу (вона ж Тузла) проляже траса Кримського моста.

А був, виявляється, ще міст Керченський залізничний, плід спільної нацистсько-радянської кооперації. Тобто починали його будувати німці 1942 року для постачання своїх дивізій на Кавказі, а завершили вже радянці в 1943-му, використавши вже  завезені німцями залізні конструкції й матеріали, й 1944-го ним навіть їздив Сталін на Ялтинську конференцію, тобто вже повертався з Ялти в Москву. За німців функціонував ще екстравагантніший проект – вантажна канатна дорога над протокою, але ми зараз не про неї.

У лютому 1945-го, після всього трьох місяців експлуатації, під час зимових штормів льодохід із Азовського моря зніс опори інженерного дива до бісової матері, тож його вирішили не відновлювати, бо військове значення на той час міст уже втратив, Крим від німців звільнили, взяли штурмом неприступний Севастополь 9 травня 1944 року. Сваї посеред протоки стирчали й заважали судноплавству ще до середини 60-х, коли вже запустили поромну переправу "Порт Крим – порт Кавказ".

Читайте також: ФСБ готова брехати про причини поранення захоплених українських моряків

Мій знайомий, лисуватий передпенсійний матрос, який працював на одному з цих поромів у молодості, встигав за 20 хвилин, що пором ішов через протоку, познайомитися з якоюсь молодухою на дискотеці на верхній палубі, запросити пані в каюту, а там вже як карта ляже. Від можливих аліментів він потім переховувався на траулері в Індійському океані, а познайомився я з ним на відстійному судні "Пантікапей" (так у грецькі часи називалася Керч), що іржавіло під причалом рибного порту в очікуванні чи то на ремонт, чи то на переплавку в Греції. У бичівському простонародді цей відстійний траулер без опалення, з гальюном на причалі дражнили "Пантикапцем".

Бич – це від англійського "beach comer", той, що приходить на пляж, – ніяких "бувших інтелігентних чілавєков". Це були радянські кріпосні моряки, яких тримали в портах без роботи, бо пароплавів на всіх не вистачало, платили якісь смішні гроші, щоб не повиздихали вже геть повністю, та примушували копати канави чи й визбирувати мерзлу капусту в навколишніх полях. Їсти, крім як скип’яченого в банці розчинного супу з пакетів, нічого. Жити, крім як на холодних і темних (залізних!) пароплавах у порту, ніде. Відмічатися в "управі" треба щодня, бо не отримаєш тих 70 рублів зарплати "резерву", як називали це безробіття радянські бюрократи. Бо в СРСР не було не тільки сексу, а й безробіття.

Саме за таких обставин найкраще розумієш кримський фольклор, що якби Крим був державою, Керч була б Сибіром – ідеш уздовж моря набережною в химерному полії – замерзлих у леті хвилях – а тебе натурально здуває вітром в море, як Джекі Чана в аеродинамічній трубі. 70 кілометрів стисненої високими берегами протоки і справді утворюють природну аеродинамічну трубу. У роки особливо зразково-показових штормів тут же поряд викидає на берег пароплави, що чекали на проводку каналом посеред протоки на якорі й дочекались урагану. Як ось у листопаді 2007-го, коли протягом доби в протоці затонуло шестеро суден, а більше 20 було пошкоджено. Вітер 40 метрів на секунду, висота хвилі – до шести метрів.

Просто уявіть цю стихію, уявіть незатишне зимове море, й у вас відпадуть усі питання, чому українські бронекатери йшли з Одеси вздовж окупованого узбережжя Криму в супроводі буксира. Катери ці взагалі призначені для дій у прибережній частині моря, як ось лимани, й не призначені для самостійних переходів бурхливим морем. У них навіть пального на весь перехід до Маріуполя не вистачило б, і в призначеній точці посеред моря їх бункерувало ще одне наше допоміжне судно. Вже те, що цей конвой дістався Керчі без втрат, не маючи змоги на шляху сховатися й перечекати шторм у жодному кримському порту-прихистку – маленьке диво морської виучки та планування операцій.

Це ж, як на мене, пояснює і те, чому, вже відходячи після інциденту, вони не могли покинути напризволяще пошкоджений тараном росіянців буксир і, скориставшись перевагами швидкості та маневреності, просто накивати п’ятами від сторожовиків ФСБ, які до того часу вже порозвалювали один одному борти при зіткненні. Фраза з перехоплених перемовин цих баранів, що кидалися на нові ворота (назва буксира "Яни Капу" саме так і перекладається з кримськотатарської), гідна героїв новели Жванецького "Єврейський пароплав":

– Він усвідомив свою маневреність!

– Ах, який пароплав! Нам його дали на добу перевірити, який він моряк!

Це ми, вся Україна, усвідомили свою маневреність, слухаючи безперервний потік матюків на містку російського сторожовика, що переривалися лише рефреном:

– Дави хохлів, дави!

Тримайтеся, хлопці.

Читайте також: Не просто миру. Якої перемоги над Росією варто прагнути

Психоз росіянців довкола Кримського мосту несподівано відкрив нам їхню ахіллесову п’яту. Адже дійсно, тепер кожне судно, що йде з українського порту, вганяє їх у жах легкістю можливого теракту. Вони *цуть кожного бердянського сейнера, що йде в Чорне море, бо досить і сейнера. Вони поводяться так, наче смерть їхнього Кощія не на дубі-в скрині-в зайці-в яйці, а те яйце зажате просто під одним із прольотів цього побудованого гоблінами мосту.

Й одразу згадується, що дамбу до нього вони тишком-нишком почали будувати ще в 2003-го, й саме це призвело до Тузлинського конфлікту з Кучмою. І що чи не першою заявою Януковича після приходу до влади був протокол про наміри цей клятий міст побудувати. Для добросусідства, да. І що вони заходилися його будувати, ледь їхні загарбники без шевронів зняли балаклави, якими вони приховували, що переважно є бурятами. Знову орда. І що саме поїзд "височайшего" "КамАЗа" недобудованим мостом, мабуть, був піком путінської пропаганди всіх часів.

Не я зауважив, що останні події точнісінько повторюють ключові інциденти присмерку радянської імперії. Вторгнення в Афганістан – збитий "Боїнґ" (тоді корейський, зараз малайзійський) – олімпіада – падіння цін на нафту. Було там і про таран кораблів. У лютому 1988 року чотири радянські кораблі таранили два американські біля узбережжя Криму. СКР "Беззаветный" (3200 тонн) таранив крейсер "Йорктаун" (9600 тонн).

Я порівняв це з тим, що вже охрестили "Керченським інцидентом": два українських катери по 53 тонни й рейдовий буксир, 303 тонни, на яких кинули десять сторожовиків, зігнаних на Азов із Північного флоту, Каспію та навіть Тихого океану, підняті в повітря вертольоти й літаки. Але всі ті сторожевики – теж переважно катери, хоч і більші за наші. Наче якісь ліліпути граються в крейсер "Йорктаун" масштабними модельками. Імперія в пісочниці. Понтів на крейсер, можливостей на катер.

А сакральний Кримський міст у цій здрібнілій копії імперії зла, мабуть, слугує таким собі аналогом БАМу (Байкало-Амурська магістраль; для молодих – народжених вільними) – залізниці, яку будували зеки та студенти через тайгу десять років, якою проїли комсомольцям усієї країни весь мозок на політінформаціях, а коли добудували, виявилося, що вона нахрін нікому не потрібна.

Я знаю, чому всміхнеться Чорне море в гімні України.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram