Мене надзвичайно приваблює концепція інформаційної бульбашки, згідно з якою в епоху нових медіа ми закапсульовані всередині групи однодумців, пише для "Тижня" Олена Грозовська

Алгоритми Facebook підкидають нам зручну й актуальну інформацію, гнучкий YouTube відбирає ролики до смаку, і зрештою ми втрачаємо будь-яку змогу бачити щось поза штучно окресленими межами. Отримуємо інформацію, яку заздалегідь погоджено з нашими вподобаннями, і таким чином опиняємося всередині зачарованого кола й втрачаємо об’ємну оптику. Як недоладний фотон, що втрапив у гравітаційне поле чорної діри, ми приречені вічно падати за горизонт подій. "Створіть подію", – закликає Facebook й одразу ж дбайливо пропонує гостей. Хома Брут окреслює зону комфорту й втрачає будь-які перспективи особистісного зростання.

Бульбашки множаться, подрібнюються – й ось уже нездоланна прірва розділяє фейсбучні спільноти "Обухівська фабрика туалетного паперу" та "Криптовалюти з нуля". Так інформаційне поле стає "газованою водою", наповненою мікроскопічними бульбашками, – цифровий Деміург, певно, конає від печії. За їх характером можна судити про марки напоїв у різних країнах. В Америці це, звісно ж, Coca-Cola, у Франції – шампанське, у Росії – національний коктейль "Йорш", в Україні – всенародно шанований "Живчик".

Читайте також: Час навчитися виходити зі своїх бульбашок

Я також є мешканкою однієї з численних інформаційних бульбашок і схильна переоцінювати її масштаб (утім, як кожен із нас). Так, гучна в моєму маленькому світі буря, яка нещодавно струснула українську арт-спільноту, напевно, залишилася непоміченою в далеких від мистецтва сферах. Рутинна процедура затвердження мистецьких проектів від України на Венеційський бієнале перетворилася на подобу абсурдистської документальної драми, породивши безліч мемів, фотожаб і навіть самостійних витворів мистецтва.

Конспектно історія така. Переможцем конкурсу було оголошено проект "Падаюча тінь "Мрії" на сади Джардіні" кураторства "Відкритої групи". Акція складається Із двох частин. Спочатку (9 травня у визначений час) найбільший у світі літак "Мрія", всередині якого міститься інформація про всіх українських художників, пролітає над Венецією, відкидаючи тінь на Джардіні. А перформанс, що продовжить цю тему, передбачається презентувати в експозиції українського павільйону.

Друге місце посів проект метра сучасного вітчиз­няного мистецтва Арсена Савадова "Голоси любові" – відеовідтворення візиту Мерілін Монро на американську військову базу в Кореї 1954 року. Роль Мерілін виконують El Кравчук і Марія Максакова, дію перенесено на військові бази на Сході України: в Попасну та під Дебальцеве. Савадов улаштував прес-конференцію, на якій публічно представив свій проект і висловив обурення рішенням комісії на користь "Відкритої групи". Слова художника розлетілися на цитати, перетворившись на меми. Мистецька спільнота особливо вподобала поетичну фразу: "Я, как пёс, за культуру буду бить в нос".

Читайте також: Україні час удатися до м'якої сили

Спостерігаючи за цією публічною суперечкою, я не могла не зауважити, що за зовнішньої опозиційності проектів вони невловимо пов’язані між собою. Об’єднавчий контекст, на мою думку, лежить у площині такого важливого поняття сучасної культури, як карго-культ, або релігія літакошанувальників. Культ, поширений серед народів Меланезії після Другої світової війни, став яскравим виявом "магічного мислення". Літаки з їжею та корисними товарами острів’яни вважали посланцями богів. Щоби привернути їх, послідовники культу будували "злітно-посадкові смуги", "аеропорти" й "літаки" із соломи та паличок.

Обидва українські проекти відсилають нас до цієї теми. Проект "Мрія" втілює її буквально, являючи Венеції справжній, але унікальний, побудований ще за радянських часів у єдиному екземплярі літак. "Голоси любові" відтворюють "із соломи та паличок" образ Мерілін. В обох випадках це "сни про дещо більше": мрія про найбільший літак, про найсильнішу армію, про найбажанішу кінодіву… У такому контексті ці ідеї цілком можуть співіснувати як дві частини єдиного цілого й обидві заслуговують бути представленими на бієнале.

До того ж виявилося, що куратори "Відкритої групи" не планували використовувати приміщення, за яке Україна вже перерахувала 3 млн грн. А видовищний відеопроект Савадова якраз міг би прикрасити український павільйон в Arsenale. Об’єднання двох самостійних проектів, цих смислових бульбашок, у новий синтетичний вислів, на мою думку, цілком відповідало б духові Венеційського бієнале 2019 року, головна тема якої звучить так: "Щоб ви жили в епоху змін".

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram