Після засудження Януковича та оголошення йому вироку (13 років ув’язнення) у Росії відбулася очікувана прес-конференція екс-президента України. Зрозуміло, що, спілкуючись із пресою, він не визнавав себе вин­ним, розігрував жертву політичних переслідувань і закликав українців на президентських і парламентських виборах забезпечити реванш проросійських сил. Нічого нового. Банально й нецікаво, пише для "Тижня" Ігор Лосєв

Однак пролунали й деякі нетипові акценти. Зокрема, Янукович вимагав, щоб у виборах в Україні брали участь мешканці окупованих Росією територій. Він раптом запитав: "Крим український?". І ствердно повторив: "Крим український". З одного боку, це в ім’я того, щоб дати (а раптом вийде?) можливість 2 млн кримчан проголосувати, вирішуючи долю України під турботливим наглядом ФСБ. Громадянин РФ за такі слова, які промовив утікач, згідно із Кримінальним кодексом Росії, має на кілька років потрапити за ґрати. Тамтешнє законодавство дуже гнучке, але тут виникає небезпечний прецедент.

Ми знаємо, що Янукович каже тільки те, що йому дозволяє Кремль. Отже, для чогось Кремль дозволив такі небезпечні слова "двічі незасудженому й довічно легітимному" колишньому маріонетковому очільникові України. Однак тут усе одно є велика спокуса для інших російських мізків: виходить, що статус анексованого півострова не є раз і назавжди визначеним, а отже, щодо нього можна сумніватися, можливі варіанти.

Справді, Крим, незважаючи на шамансько-ритуальні фрази кремлівських пропагандистів ("Крим наш, наш, наш…"), залишається дуже слизьким питанням російської дійсності. Адже до 2014 року існували різні моделі проведення операції "русская весна". Перший і головний передбачав розпад України, приєднання (внаслідок нестримного бажання мас) цілої України чи принаймні більшої її частини до РФ та остаточне закриття українського питання. Тоді не було б і ніякої кримської проблеми. Путін прорахувався. Його радники виявилися не надто компетентними, а сам диктатор далеко не стратег.

Україна не розвалилася, ось вона, тут, поруч із Кримом, а отже, кримське питання постійно порушуватиметься. Це забезпечує щоденний поганий настрій тим 30% мешканців півострова, які весь час стабільно виступали за його приєднання до Росії: а що як Україна повернеться?

Читайте також: Якою буде кримська тактика Москви після виборів в Україні

Ні, звісно, не повернеться, куди їй проти великої і могутньої. А раптом? І тоді доведеться відповідати за надмірну активність. Чорні думки посилюються істерикою російської пропаганди про "кровожерливість бендерівців". І тут іще цей сумнівний Янукович посіяв непевність, а в Херсонській області на адміністративній межі з Кримом функціонують СБУ в АРК, МВС в АРК, ГПУ в АРК, там сидять працівники й акуратно підшивають папери. І хто знає, які то папери…

Чимало офіцерів ЗСУ, СБУ, МВС, які перейшли на бік РФ, побачили в лютому 2014 року в Криму дежавю 1991-го – розпад СРСР. Ті військовослужбовці (принаймні починаючи з майора) бачили, як помер "союз нерушимий". Так, було багато спільного між Москвою-1991 та Києвом-2014. Серпень 1991-го в Москві – це параліч влади, втрата управління, керованості, апофеоз відцентрових процесів, апатія суспільства. Генерал Олександр Лебедь у своїй книжці "За державу обидно" описував, як він після ГКЧП на вертольоті облетів усю Москву й не побачив жодної демонстрації на захист Радянського Союзу. Імперський народ не хотів захищати імперію.

Лютий 2014-го в Києві – параліч влади, страх і розгубленість нових начальників, утрата управління Україною, а надто Кримом і Донбасом. Багато нестійких українських офіцерів-заробітчан думали, що станеться так, як у Радянському Союзі, тільки тепер уже з Україною. Тому треба самим улаштовуватися в цьому новому житті. У 1991 році колишні радянські офіцери масово переприсягали на вірність колишнім радянським республікам, що унезалежнилися. Якщо СРСР, якому присягали, немає, то й зберігати вірність йому немає жодного сенсу. Отже, зречення присяги небіжчикові не є злочином, не є аморальним. "На нєт і суда нєт".

У 2014-му дехто поспішно вирішив, що Україна стрімко перетворюється на політичного небіжчика. Тому, мовляв, зрадити українську присягу не є злочином. Проте все чомусь пішло не так. Україна, хоч як дивно, не розпадалася. Вона є й навіть стала міцнішою, ніж була в період "русской весны". На цьому тлі виходить, що відмова від виконання присяги таки є злочином, а той лейтенант, майор, полковник, який перебіг до "братньої армії", є зрадником. І цей факт псує настрій і не дає спокійно спати багатьом. 

Між Росією 1991-го й Україною 2014-го були й суттєві відмінності. Якщо в РФ дуже мало виявилося охочих захищати СРСР, то в Україні дуже швидко сформувався масовий добровольчий і волонтерський рух, а навколо військкоматів юрмилися десятки тисяч тих, хто при­йшов захищати свою країну. Незважаючи на тези російської пропаганди, в ту важку хвилину національної історії головним промоутером української державності була зовсім не київська "хунта", а мільйони простих українців. Виявилося, що незалежно від настроїв і намірів "хунти" Українська держава потрібна звичайним українцям, і вони не хочуть від неї відмовлятися.

А внаслідок невиконання першої оптимістичної схеми "русской весны" Крим замість запланованої (принаймні на рівні пропаганди) вітрини "русского мира" став негативною ілюстрацією з того самого ряду, що Абхазія, "Південна Осетія", Придністров’я, псевдореспубліки ОРДЛО.

Читайте також: Як Кремля намагається показати Заходові, що Крим Україні "не потрібен"

До вторгнення РФ у 2014 році ті 30% кримчан, які послідовно виступали за російський аншлюс, уявляли собі своє подальше буття у складі Росії так: у Криму будуть щедрі російські зарплати та пенсії, не буде української мови (якої за України на півострові й так практично не було) й української історії (про яку наряд чи нагадували), а решта – українські товари, харчі, ліки, сполучення з Києвом, Харковом, Одесою, Дніпром тощо – залишиться. З-за Перекопу безперешкодно надходитиме дніпровська вода Північно-Кримським каналом, Україна сумлінно постачатиме електрику й усе інше. А кримчани вільно їздитимуть світами.

Проте замість раю вийшла "зона". Без достатньої кількості води, без вільних поїздок, без електрики, з огидними російськими харчами та російськими псевдомедикаментами, російською бюрократією та політичними переслідуваннями. А крім того, із санкціями, які кримчани відчують на собі більше, ніж жителі РФ. Ситуація загалом песимістична, а подекуди безнадійна. Кремлю начхати на настрої місцевого населення, для невдоволених є ФСБ. Спокушати більше нікого не треба, гру зроблено, тому й постачати Крим можна за мінімальними схемами: а куди він подінеться?

"Русская весна" була розрахована на те, що Крим буде лише частиною захопленої РФ України (чи принаймні її величезного шматка – "Новоросії"). Друга схема – відкусити за можливості великі шматки української території. Однак реально на програму-мінімум не розраховували, плануючи тріумфальний похід із обов’язковим, як сподівалися, крахом Української держави. Цього на сьогодні не сталося, тому нині Крим без решти України для Кремля є валізою без ручки: й нести важко, й кинути шкода. Звісно, можна нагадувати кримчанам, що й за часів України вони мали життєві проблеми, але Україна не обіцяла їм райського життя. А Росія обіцяла, запевняла та гарантувала. І де ж воно?

Виступ Януковича із "крамольними словами" дає привід думати, що Путін не відмовився від масштабної агресії проти України, коли в обозі окупантів можна було би привезти карикатурного Януковича, а окупованій Україні як солодку пігулку запропонувати Крим на умовах кондомінімуму (тобто реально під абсолютним контролем Москви, а формально за участю України в управлінні півостровом), що дало б підстави маріонетковому Януковичеві вигукувати: "Крим український!". І поставити його рятівником української соборності.

Це ще одне московське промацування ситуації. Бо якщо всю Україну як незалежну державу не розіб'є Путін, то Крим стане для РФ надзвичайно контрпродуктивним чинником, якого треба буде якось позбуватися… Як не Путінові, то іншому господареві Кремля.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram