Люди не змінюються. Саме тому мир із Росією неможливий, пише Павло Казарін спеціально для "Крим.Реалії"

Хоча на це сподівається багато хто. На це сподіваються в Європі. Тій самій, яка болісно хоче повернутися в 2013-й. В якому не потрібно морочити голову санкціями, Кримом, Донбасом і суперечками про Nord Stream. В якому не потрібно витрачатися на армію та скидатися на НАТО.

На це сподіваються в Україні. Ті, хто не хоче змінювати бізнес-ланцюжки. Ті, хто їздить до Росії на гастролі. Ті, хто виправдовує інтереси гаманця ‒ риторикою "боротьби за мир". Тому що своя сорочка завжди ближча до тіла.

На це сподіваються всі ті, кому Росія платила офіційно та з-під поли. Ті, хто запевняв себе, що цінності й цінники приречені збігатися. Ті, хто мріє про повернення до зони комфорту. Яка безнадійно канула в небуття п'ять років тому.

Але тільки є одна проблема. А чому ми вирішили, що миру хоче сама Росія?

Змінюваність влади гарантує осудність влади. Будь-який політик рано чи пізно стає заручником своїх поглядів. Будь-який політик рано чи пізно починає вимірювати реальність по собі. Вибори ‒ це спосіб ротації влади, в результаті якого важелі отримують ті, хто відчуває "zeitgeist". Той самий "дух часу" та "порядок денний епохи".

Читайте також: Білорусь довела: розмова про компроміс із РФ – чудовий тест на провокатора чи дурня

Будь-яка країна, в якій йде ротація еліт, приречена змінюватися. Тому що змінюються настрої, надії та запити. Ми чітко бачимо це в Україні, в якій у значної частини людей "порядок денний добробуту" витісняє "порядок денний суверенітету". На це відгукуються кандидати в президенти, які у спробі здобути симпатії, говорять про платіжки й тарифи, ціни та пенсії. А ще наголошують на тому, що ми просто неправильно домовлялися із Кремлем. А якщо почати робити це правильно ‒ мир повернеться.

Але в тому й річ, що в самій Росії нічого не змінилося. Тому що ніяких виборів ‒ так само, як і ніякої ротації влади ‒ в цій країні не буде.

Володимир Путін перебуває при владі двадцять років. За цей час він пересидів трьох американських президентів і твердо має намір пересидіти четвертого. За цей час він звик, що навколо змінюються уряди, режими й архітектури, а він ‒ залишається. Суспільні настрої не визначають його поглядів ‒ просто тому, що він живе у власній реальності. Яка може не мати нічого спільного з реальністю російського обивателя.

Так, свій перший термін він починав із розмов про єдину Європу від Лісабона до Владивостока. Але в його анамнезі ‒ Революція троянд у Грузії та перший Майдан в Україні, "мюнхенська промова" та придушення Болотної площі. Він ‒ заручник своєї картини світу. В якій Захід послідовно воює проти Росії, забирає в неї "зони впливу" та відмовляється бачити в Москві столицю імперії. У його свідомості саме Захід почав цю війну: розваливши СРСР, забравши країни Балтії, відколовши Грузію та Україну. А сам Путін лише "відновлює статус-кво", "завдає удару у відповідь" і "дає здачі".

Який сенс йому бажати закінчення війни, якщо будь-який компроміс для нього ‒ поразка?

Який сенс йому повертатися в ситуацію миру, якщо в ній немає місця його мрії? Який сенс йому зануляти останні п'ять років, якщо він хоче занулити останні 28?

Читайте також: Не просто миру. Якої перемоги над Росією варто прагнути

Російська політика приречена бути незмінною ‒ поки залишається беззмінним російський президент. Той самий, для якого вся новітня історія ‒ це одна довга шахова партія. В якій він відновлює імперію, обороняється від Заходу та вписує себе в підручники історії.

У всіх інших країнах економіка може визначати політику, а настрої людей ‒ політичну риторику. Але ця формула не працює в Росії. Тому що тут усе суворо навпаки. І та ж російська економіка ‒ всього лише скарбничка для реалізації мрії однієї людини.

Українська політика може змінитися ‒ разом із новим президентом і новим парламентом. Може змінитися Європа ‒ якщо її виборець вирішить, що загроза від Москви перебільшена. Але не маємо ні найменших підстав думати, що зміниться Росія.

Тому що при владі в Росії залишаться все ті ж люди. Які вірять у "план Даллеса" і цитують фальшивки. Які розмірковують про ядерні удари та зрежисованість будь-якого протесту. Які звикли називати силу ‒ слабкістю, чорне ‒ білим, а неминуче ‒ поправним.

Навіщо їм хотіти у 2013-й, якщо для них родова травма ‒ це 1991-й?

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram