Мать моя живе собі своє просте життя і навіть не знає, що дописів про неї, про її буденне "ало, доця" ждуть тисячі людей. Вона й досі сприймає інтернет як щось дивне і страшно розумне. Тому коли я в неї, вона каже: "а сходи там в інтернет, спитай, яка погода у нас буде".

Я якось вирішила її призвичаїти до цього діла, привезла смартфон свій, підключила мобільний інтернет і давай показувати – інтернет-банкінг, сайти погоди, новини, відео зі смішними тваринками, серіали, фейсбук показала. Мать моя покрутила телефон і віддала назад – "якийсь він слизький, і тут даже "змєйки" нема". "Змійка" – це її нове захоплення. Ввечері, перед сном, я чую, як вона грає в цю гру, щоб забути денні турботи. Жартую, що їй вже пора на чемпіонат "змійовиків", а вона серйозно каже: "та мені ніколи, он в саду ще роботи стіки, і індики саме лупляться".

Читайте також: Бути мамою

Якось я така приїхала до неї з новими грамотами в рамочці і годинником, де було написано "лауреату конкурсу читців-гумористів", вона покрутила ту грамоту, поклала на стіл, годинник покритикувала, бо він без цифр, і сказала: "а тепер передівайся і пішли цибульку полоть". Я тоді навіть плакала, бо ось же я, лауреат, я привезла тобі своїх досягнень, а ти з цибулькою… і навіть "молодець" не сказала. Потім були ще якісь грамоти, призи. Була навіть велика ваза з гравіюванням конкурсу байкарів. Але не було "молодець", не було уточнень, було скупе "харашо" і "пішли цибульку полоть". Зараз згадую, як я ображалась на це, і сміюся. Бо років зо два тому дізналась, що ті всі грамоти вона бережно складала в папку, перекладала папірчиками і діставала показувати гостям як щось дуже цінне. А я ж думала, що я для неї найбільше розчарування в житті.

О, я навіть якось вирішила, що вона мене не любить. Мать моя до біса нордична жінка, щоб її вивести з себе, треба щось таке утворити, щоб сонце впало, чи щоб земля злетіла з осі, чи загубити гусят на болоті. А так, мать моя – скеля. Перед нею можна було біситися і сходити на пси. Вона отак озиралася на оці всі мої витівки, і в її неймовірно синіх очах читалося лаконічне "тю".

В підлітковому віці мені ніхто нічого не забороняв. Я навіть мріяла, щоб мені отак оголосили режим диктатури, гупнули кулаком об стіл, дістали ремня і хоч щось заборонили. Але ні. Мать моя була непорушна – іди, роби, що хочеш, але ж і розгрібать усе, що натвориш, будеш сама. Доводилось самій встановлювати рамки і правила, порушувати їх і розгрібати проблеми, які я майстерно вміла знаходити на свою п’яту точку.

Тільки раз вона побила на мені віника. Це була дуже кумедна історія. Я вирішила чомусь напитися. Точніше, не вирішувала, а якось так сталося, здається, всі підлітки проходять цю стадію експериментів з алкоголем. І от прийшла додому п’яна як джміль. На ранок нічого не пам’ятаю, і тільки спина болить, а в смітнику рештки від віника. Недавно перепитала її: "а нашо ти мене віником била?", а вона і каже: "а раптом у тебе й похмілля б не було, і ти б і не знала шо пити – то боляче і погано". З того часу і знаю, що пити боляче і погано, навіть якщо тебе ніхто вночі віником не битиме.

Я й досі не знаю, як сильно вона мене любить, бо вона із тих мам, що знімуть останнє і віддадуть дітям, але не будуть сто разів говорити: "я люблю тебе", вона завжди такою була. Бувало, підлазила до неї, вкладала голову в широченну пелену домашнього фартуха і просила: "ма, а скажи, ти мене любиш?", а вона казала: "ой, шо ти начинаєш, якби не любила, то зараз би по задниці лозиною дала", а сама гладила голову. А я принюхувалась до її запаху.

Її фартух завжди пах землею і борщиком. І я завжди воювала з ним. Привозила гарні нові речі і кричала: "та зніми вже ти оте рам’я, та скіки ж можна?! Де той красивий халат? Де те плаття зелене?", а вона казала: "та хай ось буряки дополю і зніму"… Буряки вічні, і мамин фартух вічний. І ніяка сукня, ніякий костюм, ніщо не змінить того вічного маминого фартуха, в який поміщається моя голова, десяток курчат, свіжа паляничка хліба, соковиті яблука і увесь світ.

Читайте також: За ручки, або Кілька несподіваних слів про любов

І зараз я вдягаю на кухні свій фартух, а Надя загортається в нього, і я вже думаю, чим для неї пахне мама.

Коли прийшов мій час бути мамою, коли Надійка, яка ще не була Надійкою, називалася "креветочкою" (за фоткою з УЗД), я прийшла серйозно поговорити з мамою, закрити усі відкриті питання, сказати все, що зібралося в думках і в душі. Сіли, говорили, плакали, сміялися, обіймалися. І в ту мить я якось і зрозуміла, як вона мене любить. Так любить, як дихає, так, що навіть озвучувати цього не треба, так, що за мене вона піде на що завгодно, навіть читатиме мої малозрозумілі статті на економічну тематику.

Мать моя ніяк не запам’ятає, коли той День матері, і тому я їй нагадую сама "Ало, мам, з Днем матері. Я люблю тебе. Так, поїла. Так, я не мерзну. Так, не хворію. Так, мам, я пам’ятаю, як робити квас…"

Мам, я люблю тебе. І дзвони мені ще багато років, щодня, просто так, навіть коли я серджусь і мені ніколи, дзвони. Твого "ало, доця" ждуть багато людей, але найважливіше воно для мене! Дякую, що дала мені можливість стати собою. Дякую, що давала мені волю робити помилки і виправляти їх. Дякую, що навчила мене бути мамою. Я не ідеальна, як і ти. Я звичайна, як і ти. І я тепер знаю, як можна любити свою дитину!

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram