"Так. Туди можна пару українців та одного білоруса, когось повеселіше з Кишинева, когось з кавказьких, когось із прибалтів і з Азії когось мовчазного, щоб тихо ходило, слухало й не заважало", – таке колись я почула з вуст активного комсомольско-партійного діяча. Він сипав подібними висловленнями, наприклад, одне з улюблених було: "Біла Росія", і це не Білорусь, як можна було б припустити, це – Росія без осетинців, татар, евенків, якутів та іншого "сумнівного" національного асортименту.

Все це говорилося абсолютно різними людьми, котрі були об'єднані ще однієї дивною національністю "радянсько-партійною", під час формувань показових культурно-освітньо-спортивних радянських делегацій молоді. У ці делегації входили п'ять-шість представників і представниць "Білої Росії", і ніхто не сумнівався, що це і є справжні радянські люди.

Закордонні колеги так нас й ідентифікували – радянські або ж російські, немає суттєвого значення або ж різниці.

Так сталося, що я була активною дитиною, займалася спортом, писала твори, вивчала англійську. Тож це були постійні олімпіади, змагання, виступи, входження в означені радянські делегації "прогресивної молоді".

"Радянська людина звучить гордо", "не ганьбіть звання радянської людини", "покажіть там міць Духу радянської людини", "щоб жодної буржуазної крамоли та ниття, що в нас щось не так. Вам що не так? Вас везуть світу показати", – такі вислови лунали щоразу. Нам розмивали національну ідентичність.

Читайте також: Наш лінгвоцид: пригадати українську мову та її репресовані слова

Дуже дивно, але незалежно від соціально-родинного походження, за моїми спостереженнями, за неї міцніше трималися саме грузини, литовці й українці.

У моєму домі не ширилися родинні історії про національно-визвольний рух, таких історій не було, були інші, наприклад, історія депортованої литовської бабусі, але вони старанно проковтнулися, бо з такими історіями довго не живуть, або живуть набагато північніше за Київ. Бабуся це чудово усвідомлювала. Київ бабусі подобався значно більше за можливу перспективу.

Попри відсутність патріотичних розмов і потужний вплив радянської пропаганди, я насичувалася нею з фільмів, книжок, міфічних героїчних постатей, карикатурних образів ворога, що вишкірявся зубами в бік справедливих і нескорених борців за мир та краще майбутнє для всіх дітей – радянських людей, я гостро відчувала несправедливість, коли йшлося про представників і представниць "15 республік – 15 сестер". Так, зокрема й Російської Федерації, бо моїй мамі довелося попрацювати в Тюменській області, й на фотографіях я бачила світлі учнівські обличчя дітей, що не належали до "Білої Росії", дітей, котрих я ніколи так і не побачила у складі радянських делегацій.

Я ставила питання: чому так? Чому нас із України двоє, а грузинка одна, а де Спартак, він блискучий математик? А чому є Мадара, а нікого з Литви нема? А чому знову їде Ботир, котрий щоразу мовчить, і чому ми повинні називати його Борисом?

Коли мені відповідали, а не намагалися миттю поставити на місце й мене, й мою допитливість, я чула різне: "бо Україна –  найближча російська сестра, тому вас і двоє. Що тебе в цьому не влаштовує, прибрати когось?", "А Мадара тобі звідки? Латвія? Кхм. Яка різниця, це ж прибалти", "його ім'я ніхто не може запам'ятати, і Борис йому самому дуже подобається".

Читайте також: "Чорнобильські їжачки" та "мутанти": як діти ставали "небезпечними"

Радянський Союз міг би бути показовою моделлю культурного різноманіття, але все зводилося до шкільних святкувань "15 республік – 15 сестер" і щоденного затирання національної ідентичності.

Тоталітарні режими люто боялися й ненавиділи різноманіття.

За відчуття своєї національної приналежності, за виокремлення мови й культури, релігії та традицій, можна було потрапити за ґрати.

Попри ці ігри з вітринними радянськими делегаціями, часто просто бути й відчувати себе литовкою, грузином, українкою чи казахом і говорити про це без радянського пієтету, було небезпечно: від рівня висміювання до рівня покарання.

Людина ніколи не має почуватися застрашеною, засоромленою та загроженою через свою національну ідентичність.

Велич радянської людини будувалася за рахунок знецінення інших людей. Про це не варто забувати ніколи. Як і про те, що саме різноманітна культура, належність людей до різних національних і культурних спільнот збагачує, а не загрожує.

21 травня – день, котрий нагадує нам про цінність культурного різноманіття в ім'я діалогу та розвитку.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram