MENU

Наш лінгвоцид: пригадати українську мову та її репресовані слова

1045 3

Автор – Андрій Єрмоленко

У сумних фільмах трапляється сюжет, коли дитина не знає правди про своїх батьків, а їхнє вигадане минуле – страшне. Коли через багато років, зустрівши свою матір або батька, син не впізнає їх і вважає чужими. Подібні сюжети можливі не лише в кіно, а й у суспільстві, яким пройшлася тоталітарна машина. Стосуються вони також, окрім людей, і важливих нематеріальних цінностей. Коли щось рідне настільки забуто, що здається ворожим. Тепер поговорімо про мову.

Часто цитовані сьогодні орвеллівські калічення мови – не страшна вигадка авторської уяви. Активний період радянської окупації на українських землях продемонстрував чимало майстер-класів із лінгвістичного шахрайства найвищого рівня. Ми добре знаємо: в імперіях, Російській чи Австро-Угорській, українську мову не любили, применшували, забороняли, не помічали. Проте лише в Радянському Союзі її витончено калічили до непізнаваності, закладаючи механізми її натурального несприйняття на десятиліття вперед.

Коли в дитинстві дід приносив мені один цукерок, то я погоджувалася й водночас обурювалася. Погоджувалася – бо хто ж відмовиться від цукерки, а обурювалася – бо як міг дід, дід відмінниці, неправильно вживати таке важливе слово – "цукерка", а не "цукерок".

Читайте також: Що не так із реакцією Зеленського на мовний закон

Багато років по тому, викладаючи студентам університету політичну лінгвістику, я відкрила для себе історію українського лінгвоциду. Циркуляри й постанови про заборону книгодруку, викладання й сотні інших ухитрів були відомі мені давно. Відкриттям стали унікальні прийоми мовного уподібнення, граматичних і лексичних вивихів української мови, які, потворили, штучно уподібнювали її до російської. І сьогодні мільйонам українців слова на кшталт "обрій", "ґава" чи "білявка" здаються чужими й претензійними. Мова змінюється, скажете ви. Звичайно, проте зміни ці завжди логічні й відповідають універсальним законам еволюції. Фахівець чи просто уважний із легкістю відрізнить природні процеси від штучних силових методів мовного спотворення.

"Реєстр репресованих слів" – ґрунтовна й потрібна праця Орисі Демської-Кульчицької у збірнику "Українська мова у XX сторіччі. Історія лінгвоциду" під редакцією Лариси Масенко. Робота заснована на порівняльному аналізі російсько-українських словників 1920-1930-х і 1950-х років. У статті усе дуже просто – слово, причини його вилучення та джерело, де таку вказівку опубліковано. Двадцять років терору, голодоморів, винищення сягнули й глибин словників. Тисячі синонімічних рядів вилучені, заборонені й… забуті. Миколу Скрипника* і його український правопис – убито, письменників із будинку "Слово"** винищено, й сьогодні Харків, де в 1920-х роках буяв "Березіль"***, забув цю свою історію, як і українську мову.

Надміру толерантні українці не хочуть ніби насаджувати ніби нову українську мову російськомовним, забуваючи головне – українська для більшості з них не є новою, чужою, ворожою – це їхня мова, злочинно вирвана з їхньої територій разом із найкращими її носіями, забутими й забороненими дідами-прадідами, розкуркуленими, виселеними, розстріляними. І вони борються сьогодні "не так за право розмовляти російською, як за право не розмовляти українською" – натрапила на цю влучну цитату в ФБ, забувши автора.

Замість того, щоб сперечатися – краще завжди розмовляймо українською в Україні – у сфері обслуговування й освіти, вимагаймо українськомовних меню й інтернет-магазинів. Пригадуймо забуті слова, які зникли не від часу, а від режиму.

Читайте також: Час вирушати в мовну подорож

P. S. Рекомендую вам чудовий ресурс, яким сама часто користуюся для пошуку синонімів, перевірки тексту й збагачення лексикону – r2u.org.ua. Команда небайдужих лінгвістів (пишаюся знайомством із одним із них – Василем Старком), зібрали докупи й зацифрували десятки українсько-російських словників 1920-1930-х років, додали перевірку граматики й цікаві публікації на дотичні теми.

* Микола Скрипник – як пише Вікіпедія, український радянський політичний діяч, очолював із 7 березня 1927 року по 7 липня 1933-го Народний комісаріат освіти УСРР. Під його керівництвом була завершена українізація преси, початкового й середнього шкільництва, значною мірою було українізоване викладання у вищій школі. Крім того, Скрипник скликав у 1927 році всеукраїнську (з участю вчених і з-поза УСРР) правописну конференцію, внаслідок якої був опрацьований так званий "скрипниківський" правопис, затверджений 1928-го, який усував русифікаційні впливи з української мови. Після згортання українізаії покінчив життя самогубством у своєму кабінеті в будівлі Держпрому в Харкові. За однією з непервірених версій, його останні слова були такими: "Не можна бути одночасно комуністом й українцем".

** Будинок "Слово" – житловий будинок в Харкові по вулиці Культури, 9 (первинна адреса – вулиця Червоних Письменників, 5, по війні – провулок Барачний, 9, потім – провулок Покровського, 9). Побудований наприкінці 1920-х років кооперативом літераторів. У травні 1933 року – арешт Михайла Ялового й самогубство Миколи Хвильового ознаменували початок хвилі репресій проти діячів української культури, що потім отримало назву Розстріляне відродження, й початок недоброї слави письменницького будинку, який незабаром, за свідченням Івана Багряного (арештований у 1932 році), отримає прізвисько "Крематорій", із часом – ДПЗ (рос. дом предварительного заключения). До 1938 року було репресовано мешканців сорока квартир із шістдесяти трьох.

*** Березіль – український театр-студія, який 1922 року в Києві заснував Лесь Курбас. У 1926-му його було переміщено до Харкова, де він зайняв приміщення, яке до цього належало театрові імені І. Франка під керівництвом Гната Юри.

Підписуйся на сторінки UAINFO у FacebookTwitter і Telegram

Анна ДАНИЛЬЧУК


Повідомити про помилку - Виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl + Enter

Сподобався матеріал? Сміливо поділися
ним в соцмережах через ці кнопки

Інші новини по темі



Правила коментування ! »  
Комментарии для сайта Cackle

Новини