MENU

"Чорнобильські їжачки" та "мутанти": як діти ставали "небезпечними"

1892 0

Біля дерев'яної барачної споруди акуратними купками лежав складений дитячий одяг. Ніби за командою з бараку вийшли діти, загорнуті у "вафельні" рушники, дітям було некомфортно, особливо дівчатам, 13 років – той вік, коли твоє тіло стає іншим, спочатку ти проходиш стадію сорому, коли треба прикрити все, але рушника на це все не вистачало, тому дівчата чіплялися за рушник так, наче він приховував усі гріхи світу.

Діти почали присідати біля складеного одягу, або ж нагинатися, щоби щось узяти, але суворий голос наказав нічого не чіпати, що одяг має пройти спецобробку, а якщо й це не допоможе, то його знищать, бо він небезпечний.

Що це вам нагадує? Без прив'язки до часу та історичної події? Просто уявіть цю картинку. Барак. Складений одяг. Дітей, що тремтять, загорнуті в однакові рушники. А тепер почуйте цей голос: наказовий, без співчуття. Чим відгукується це у ваших душах, у вашій пам'яті?

Серед цих дітей була я. Мій клас. І мій одяг. Його мені пошила мама, на літо, бо я виросла зі старого та й узагалі подорослішала, й це були – блакитні котонові бриджі та майка з намальованими хвилями та мартинами. Я більше цього одягу не побачила. І довго не могла не думати – а що я скажу мамі? Вона ходила на курси шиття, шиття їй важко давалося, але їй важило гарно мене вдягати, а купити не було де та й особливо не було за що.

Читайте також: Неспокутуваний совєтський злочин: хлопчики на хрестах під веселками без дощу

1986-ий рік. Червень. Чорнобиль. Ми – кияни, евакуйовані в піонерський табір для дітей шахтарів біля Сіверського Донця. "Чорнобильські їжачки". "Хворі та немічні, всіх тут позаражають своєю радіацією". "Це треба за ними щоразу все мити і прати". "Небезпечні діти". "Синку, ти з ними грався, то мий після цього руки". "Ці столичні, що забрали відпочинок у наших дітей". "Мутанти". Все це ми чули на свою адресу. І погляди: від неприйняття до страху, від ненависті до жалю, від обурення до висміювання.

Так, місцеві діти на початках мили після нас руки, як після лишайних кошенят і цуциків.

За якийсь час всіх попустило, й ми все забули, бо почалося табірне життя з усіма своїми лінійками, нехитрим дозвіллям, радощами, перевагами, перемогами, футбольними змаганнями, програшами та сварками. Але все вищеперелічене ми отримали на старті. Коли вийшли із запилюченого автобуса, нам сказали не брати речі, а підійти до барачної споруди, роздягнутися, загорнутися в рушники, залишити свій одяг тут, іти за дорослою людиною в нікуди.

Ми не хотіли їхати в цей табір. Ми не так хотіли проводити своє літо. У нас просто не було особливого вибору в часи, де все замовчувалося, навіть злочини, й усе відбувалося за наказом. Де залякували і нас, і наших батьків. "Ви хочете, щоб вони всі повмирали? Держава за ними стежитиме".

Ми дізналися куди ми їдемо, коли підійшли до автобусів. Багато хто з нас узагалі не надто розумів, де це є. Сіверський Донець. Все відбувалося наприкінці травня.

А ще 1 травня нас вигнали на демонстрацію "мира" і "труда". Як звитяжних київських школярок і школярів, що вчилися на відмінно. Це мало сприйматися як честь. Туди не пускали двієчників. 9 травня ми вітали ветеранів і ветеранок, покладали квіти, радянський Київ імітував звичайне життя.

Читайте також: ЧАЕС сьогодні свідчить: ми вистояли в тій війні. ФОТО

Держава за ними стежила.

Потім почалася паніка, й не тому, що було офіційне та чесне оголошення, а тому що пішли чутки. Вологі шмати на вікнах, миття підлоги, столова ложка кагору щодня всім членам родини. Ніби причастя.

І повне нерозуміння того, що відбувається. Дорослі жарти про імпотенцію на кухні: "Бідні, бідні українці, ні в кишені, ні в ширинці". Іронізація болю й тотальне нерозуміння того, з чим ми зіштовхнулися, як це долати, хто за це відповідає і що робити далі.

А ще створення міфів від незнання та вирощування нових стереотипів, що так само небезпечно, як і замовчування реальної катастрофи.

Звідтоді я ненавиджу мовчання влади. Взагалі замовчування будь-яких проблем. А ще міркую над тим, як люди досі вірять в те, що земля – не кругла. Носії пласкої віри. Віри зокрема в те, що біда може торкатися тільки тих, хто мешкає, наприклад, у Києві, або ж Криму, або ж на Чернігівщині, або ж на Волині, або ж у Сватовому. А нас не стосується, допоки когось не привезуть, заражених цією бідою...

Тому я за відповідальне ставлення держави до людей, воно не повинно мати наказовий або ж відстежувальний характер; я за якісну комунікацію та зрозумілі пояснення, за можливість людям робити власний вибір, за проговорення небезпек і переваг. За те, щоб кожна людина усвідомлювала свої екологічні права та свою екологічну відповідальність.

Підписуйся на сторінки UAINFO у FacebookTwitter і Telegram

Лариса ДЕНИСЕНКО


Повідомити про помилку - Виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl + Enter

Сподобався матеріал? Сміливо поділися
ним в соцмережах через ці кнопки

Інші новини по темі



Правила коментування »  

Новини