Роман Набожняк

Коли на сцені виступає хор чи оркестр, дуже важливо, щоб усі інструменти й голоси були правильно налаштовані. Тоді мелодія звучатиме чисто, а слухачі у залі отримають задоволення. Налаштувати інструменти музикантам допомагає камертон. Він задає еталон звучання...

Навіть найякісніші інструменти час до часу виходять з ладу. Я переконаний, що відчуття правильного налаштування необхідне не тільки музикантам, але й кожному з нас.

Кожному з нас час від часу необхідно звірятися зі своїм внутрішнім камертоном, щоб розуміти: "Я на вірному шляху, чи зійшов в сторону". Для мене таким камертоном є "міра достатності". Я розповім вам 5 історій про те, як вона спонукала мене приймати найважливіші рішення у житті.

Історія №1

Перша школа, до якої я пішов – музична. Мені було 5 років, і ноти я навчився писати раніше, аніж літери.

На музичній літературі моя бабуся Люда записувала в зошит біографії відомих композиторів, а я на сольфеджіо записував музичні диктанти на слух.

Читайте також: Як розпізнати сезонну депресію і впоратися з нею – поради психолога

Навчання відбувалися часом "з-під палиці". Постійні гами, інтервали, класичні п’єси, постійні підготовки до академконцертів. А ще ти ще граєш в оркестрі. Кларнет №2. Дарма що часом композитор не прописував партію в п’єсі для тебе, іноді потрібно вдавати, що ти граєш.

А найгірше те, що я не знав у дитинстві жодного крутого кларнетиста, про якого міг сказати: "Хочу бути ним". Зате знав гітаристів.

Коли мені було 10, у наших родичів сталася пожежа в будинку. На щастя, ніхто не постраждав, а серед того, що вдалося врятувати, була коробка з аудіокасетами. Це були класичні рок-альбоми 70-90-х років: Metallica, Led Zeppelin, Deep Purple, Pink Floyd, Queen, Def Leppard. В мене з’явилися нові вчителі музики. Ними стали Джіммі Пейдж, Джеймс Хетфілд, Брайян Мей, а диктанти називалися Nothing Else Matters, Stairway to heaven, Wish you were here.

Тепер я точно знав, на кого хочу бути схожим, і розумів, щоб бути музикантом, необхідно збирати стадіони. Так чи інакше, я уже 24 роки займаюся музикою. Довше я тільки дихаю, їм, сплю і ходжу.

Я розвалював групи, збирав групи. Виступав сам. Навіть брав участь у великому музичному телепроєкті. Але стадіонів так і не було. Я був настільки захоплений образом людини перед натовпом фанатів, що став забувати, навіщо мені це. Я ж хотів бути музикантом, а щоб бути музикантом, достатньо взяти в руки інструмент.

Історія №2

Мій батько – дуже стриманий чоловік. Завдяки йому я навчився зважувати при прийнятті рішень максимальну кількість факторів і ризиків.

30 листопада 2013 року мама зателефонувала сказати мені, що тато зібрав речі, щоб їхати на Майдан. Для мене тоді це було настільки ж несподіваним, наскільки й очевидне рішення.

Це для мене було показником, що тодішня влада зайшла настільки далеко. Перед нами стояли величезні виклики, перед тими, хто тієї осені вийшов протестувати. Тоді ще проти змін зовнішньополітичного курсу України.

Ми працювали у невеликій квартирі на Подолі – збирали інформацію про постраждалих, затриманих, намагалися координувати студентські рухи по Україні, готували заяви для ЗМІ, для публічних виступів.

Євромайдан швидко переростав у Революцію, і ми дуже хотіли, щоб ця революція перемогла. Але що таке для нас було перемогою у цій Революції? Чи достатньо було тоді добитися звільнення затриманих? Чи достатньо було скасування драконівських законів і посадити силовиків та людей, які віддавали злочинні накази?

Я для себе усвідомив, що вважатиму перемогою Майдану відставку і арешт тоді ще легітимного президента Януковича, уряду, силовиків, які брали участь у кривавому розгоні. І суддів, які ухвалювали злочинні рішення. Зрозумівши це, я подумав, що ці хлопці так просто не зупиняться. Отже, попереду, після розгону, вони будуть застосовувати зброю.

І для перемоги необхідно бути готовим померти. Тоді я, мабуть, вперше в житті був настільки чесним перед собою. Я був недостатньо готовий померти, мені було дуже страшно.

Так, у мене була бита, я розбирав бруківку, ходив в супермаркети, допомагаючи одній із сотень самооборони, щоб закупити інгредієнти для горючих сумішей. Бо в мене був одяг, який не пахнув димом, і не привертав зайвої уваги.

Але цього було недостатньо. Тому що в один з ранків, які злилися в один, я набрав Сашу Храпаченка, щоби вчергове запитати, що купити, а на тому боці телефону мені сказали: "Саші більше немає. Сашу застрелив снайпер."

А я був недостатньо готовий до цього.

Історія №3

Наш підрозділ повертається із розвідувального виходу. Цього разу нічого особливого. Можна сказати, трохи було навіть нудно. Ми сходили у сіру зону, поговорили з місцевою піхотою, поспостерігали за позиціями бойовиків, намітили точки для майбутніх вогневих позицій.

Зазвичай після виходу ми миємося, одягаємо трохи чистішу форму, і йдемо в кафе. Кафе у селі, де розташовується наш підрозділ – місце, де пюрешку і відбивну готуєш не ти, а тобі. І де посуд миєш не ти, а за тобою.

Ми беремо по 0,5 безалкогольного пива і щоразу підіймаємо один і той же тост: "За перемогу".

Восени 2015 року мені – 25 років. Наймолодшому у нашому підрозділі – 19. Усі ми приїхали на війну за власним бажанням. Хтось мобілізований за документами, у когось контракт. Та важливо зрозуміти, що ми приїхали не служити в армії. Ми приїхали на війну. І ми приїхали перемагати.

За час служби в Збройних силах України на тій ділянці, де ми працювали, українська армія просунулася на кількасот метрів уперед. І там, куди ми ходили "назустріч невідомому", уже давно тилові позиції наших військових. А декілька населених пунктів пролунають дуже скоро у засобах масової інформації як такі, над якими відновлено український суверенітет.

Я був солдатом Збройних сил України 14 місяців. З них 10 – виконував завдання у зоні бойових дій.

Щоразу, повертаючись з бойових, ми задавали собі одне запитання: чи достатньо сьогодні ми зробили для перемоги? Чи достатньо зробили вчора і що зможемо зробити завтра.

Поки що Україна ще не перемогла Росію в цій війні. Отже, попереду в нас ще дуже багато роботи. І сьогодні мені достатньо того, що я живий. І завтра зможу зробити більше.

Історія №4

Veterano Brownie працює як домашня монокондитерська у знімній квартирі на Оболоні. У нас побудова духовка, невеликий кухонний комбайн, ґуґл-таблиця для замовлень і сторінка у фейсбуці. Ми – стартап тисячоліття.

У свій 27-й день народження я дуже хотів виспатися, тому корпоративне замовлення, яке ми зазвичай отримуємо від клієнтів на 4 кг, вирішив приготувати трішечки заздалегідь. Це наші постійні клієнти. Щомісяця вкінці вони замовляють брауні на свої міт-апи.

Я виставляю неправильний режим випікання – і ось 4 кілограми непропеченого тіста прямують у смітник, а ми о 23:30 ідемо в супермаркет, щоб купити продукти для нової партії.

У свій 27-й день народження я не виспався, як не висипався у 98% днів з моменту заснування власної справи.

Щоразу перед тим, як лягти спати (а іноді я таки лягаю спати), я задаю собі одне запитання: чи достатньо сьогодні зробив для того, щоб усе не пішло шкереберть?

Чи був достатньо уважним до гостей, до своєї команди, до продукту і до партнерів, чи достатньо я сам відповідаю тим стандартам і цінностям, які ми з дружиною заклали в основу нашого бізнесу?

Читайте також: Дві життєво важливі якості, які приносить жінка у сімейний бізнес

Часом відповідь "Ні, не достатньо". Але це нормально. Це тільки означає те, що завтра будуть нові виклики, поразки і перемоги, заради яких необхідно жити.

Історія №5

4 вересня 2014 року я, збираючись на могилянську вечірку "Кораблик", переглядаю список тих, хто натиснув кнопочку "going". Мені дуже сподобалася одна дівчина. У неї красиве довге волосся, весела усмішка. Пізніше, я дізнаюся, що це називається OSINT – розвідка за відкритими джерелами.

Дуже скоро ми з нею піднімемося на майже 5 тисяч метрів у Гімалаях, проїдемо автостопом Грузію, Азербайджан, трошечки Іспанії, вона навчить мене стояти на сноуборді в Ґудаурі, а я розкажу, що таке бальзам "Зірочка". Дуже скоро я буду розказувати про нас на TEDxYouth, вона буде робити найкращі кадри цього моменту. Дуже скоро ми з нею одружимося біля Чорного моря.

Але тоді, 4 вересня 2014 року, я стоятиму біля дзеркала і думатиму: "Чи достатньо я розумний, веселий, сміливий і високий, щоб підійти до неї й сказати: "Привіт, мене звати Рома".

Правильний шлях визначаєте тільки ви. Чи для того, щоб бути щасливими, вам достатньо прийти на TEDх, зібрати стадіон, бути готовими померти чи бути готовими жити, приймати свої слабкі та сильні сторони, вирішуєте тільки ви. Тому що ви і є головний камертон вашого життя.

Виступ Романа на TEDх

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube