Товстими історичними романами мене не злякаєш. Якраз навпаки. Досі найкращою українською книгою вважаю «Музей покинутих секретів» Забужко. Із задоволеням минулого року прочитав епічну «Букову землю» Матіос. Тож не міг не взятися за «Амадоку» Софії Андрухович. Тим паче, що «Фелікс Австрія» проковтнув із задоволенням.

Соковита мова авторки захопила з перших сторінок і в цій книзі. Сюжет, який пов‘язав Другу світову з нинішньою війною, проблеми з пам‘яттю фізичною та національною – все це точно «моє» і не залишило байдужим.

Сама ідея книги – повернення власної сутності через реконструкцію спогадів – може, й не надто оригінальна, але тут виявилася дуже доречною і навіть претендує на алегорію з історією нашої країни загалом.

Читайте також: Довженко-центр зазнав руйнівного удару прицільною авіабомбою

Сюжетні лінії, в яких переплітаються різні часи, швидко захоплюють. Хоча складність структури (хтось розповідає іншому, те, що йому розповідали інші, які почули це від інших) послаблює вірогідність читаного. Дуже цікавим фрагментом була спроба продовжити розповідь як коментарі до переглядуваного фотоальбому - світлина як привід розповісти якусь частину сюжету. Втім, авторці не вдалося дотриматися цього підходу і незабаром описи фото та розповідь оповідача майже не перетинаються.

Одна з центральних тем книги – Голокост. Вона прописана найглибше і найдраматичніше. Дуже правильно, що трагедія українських євреїв поступово вплітається в український наратив про Другу світову війну. Сюжети пов‘язані з Голокостом містять і згадані історичні романи Забужко та Матіос. Але в Софії Андрухович ця тема фактично стає головною, інші перепитії Другої світової ледь згадані.

Читайте також: Ніцой: Довго ще українці плюватимуть самі собі в лице?

Це трохи дивно, адже розповідь ведеться від імені українців Галичини, які жили в оточені інших жахів цієї війни, наприклад, жорстокості нацистів до самих українців, совєтських репресій, польсько-українського конфлікту. Зрештою, всі разом ці переживання війни визначали їх поведінку у час Голокосту.

Іншим сюжетним лініям роману бракує глибини, співмірної з описами Другої світової. В історії Віктора Петрова авторка переходить майже на публіцистику, відтак тут дуже бракує того, що мені дуже подобається в творчості Андрухович – соковитої, барвистої мови.

І головне зауваження до книги стосується головної героїні. Попри те, що їй присвячено багато уваги я так і не зумів відчути чи зрозуміти її. Вона так і залишилася радше відображенням інших.

Читайте (особливо українське!), діліться враженнями.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube