Нинішня КПУ на початку 90-х років стала притулкомдля тієї частини радянської номенклатури,якій не знайшлося місця у новому,«капіталістичному»світі.

Таких було не багато,адже більшість радянських та комсомольськихбонз знайшли себе в якості власниківколишнього суспільного майна,постколгоспних латифундистів, господарів«демократичних» партій і т.д. Але булисеред них і занадто старі, занадтодогматичні, занадто примітивні. Коротшеті, кого не хотіли брати у клуб новихгосподарів життя. Вони (після певнихпоневірянь) створили КПУ, та накопичувализаздрість до тих, хто обійшов їх наповороті 1991 року.

У 90-ті роки КПУ невідігравала великої політичної ролі.Був навіть момент, коли (після «оксамитовоїреволюції» у парламенті) видавалося,що КПУ залишилася в минулому. Деякийчас комуністи відігравали рольспаринг-партнера для влади (зокрема,1999 року проти Л. Кучми), але переважнозалишалися у статусі «парламентськоїмеблі», яка постійно на своєму місці,нікуди не рухається, але і самостійноїролі не відіграє.

Все змінило ХХІ сторіччя,яке в українській історії позначилосямасштабними зіткненнями вгодованихолігархічних кабанчиків за місця білявузького корита. Тоді олігархічна«еліта» розбилася на дві групи, щогуртувалися довкола основних претендентівна «корону». В умовах бінарного розколуполітики на рахунку був кожен депутат.

Як наслідок, згадалипро парламентських «аборигенів» з КПУ, які дуже зручно доповнювали штики ПР для створення більшості. Починаючиз 2006 року вони – незмінні партнерирегіоналів по коаліції. Настав солодкиймомент реваншу та остаточної інтеграціїу ряди «колишніх побратимів по КПРС».

Що найцікавіше (і цеповністю відображає особливостіукраїнського електорату), поки КПУ гралароль партії послідовних марксистів, щоне сприймає перетворення після 1991 рокута протистоїть капіталістам, то воналише втрачала голоси. Традиційнийелекторат людей похилого віку «вимирав»,а притоку нових людей не було. Але тількикомуністи вступили в явний альянс золігархічною ПР, яка мала б бути їхнайголовнішим ідеологічним ворогом,КПУ почала збільшувати свої показникиз кожними парламентськими виборами.

Думаю, що лідери КПУзбагнули та змогли використати особливостінової електоральної ситуації.

Нинішньому виборцю непотрібно було розповідати про класовуборотьбу, революційну ситуацію,суспільство соціальної справедливості.Подібні «сложняки» зараз нікому непотрібні. 20 років реформування освіти,від’їзду науковців і просто освіченихлюдей, руйнації престижу викладацькоїта вчительської праці та цінності освітизагалом – все це не могло не вплинутина виборця. Тому і політична дискусіяперемістилася на рівень «мочи козлов»та «наших б’ють». Відповідно,трансформувалася і риторика КПУ, в якійвсе більше місце почали займатирізноманітні соціокультурні симулякри.

Формула агітації КПУпроста. Те саме, що в «регіонів», алетрохи радикальніше. Причому, цярадикальність часто виходить вже замежі здорового глузду.

ПР вводить регіональнімови? КПУ підтримає, але скаже, що цьогомало, і російська має бути державною. ПР розвішує червоні прапори на ДеньПеремоги? КПУ запропонує зробити їхдержавними і т.д. і т. п.

У виступах сьогоднішніхперших осіб КПУ ви не почуєте про світовуреволюцію або побудову комунізму. Лишепро мову, відродження СРСР, боротьбу знатівським чоботом, червоні прапори іт. д.

Комуністи заробляютьбали, плодячи симулякри (тобто сутності,що не мають жодного відношення допредметної реальності). Зокрема, останняініціатива КПУ про повернення дорадянської символіки – яскравий цьомуприклад. Якщо про мовне питання ще можнастверджувати, що воно бодай якосьпов’язане з дійсністю, то символіка –це віртуальна проблема віртуальноїполітики.

Але саме така віртуальнаполітика дозволяє КПУ набирати бали.

Вони вже не ліві нізгідно до риторики, ні згідно допарламентської позиції,а стають такоюсобі пародією на олігархічну ПР (що самає пародією на КПРС).

І в цьому велика кориськомуністів для діючого режиму. Вони: 1)виступають визнаною, легальноюальтернативою до ПР у східних областях(до речі, у них майже монопольне правокритикувати діючу владу на загальнодержавнихканалах у спеціальних програмах упройм-тайм); 2) «підбирають» тих виборців ПР, що розчарувалися у «своїх», алепотім, у парламенті, повертають ПР борг;3) створюють враження політичногоплюралізму; 4) при цьому, жодним чиномне можуть претендувати на те, щоб обійти ПР, адже вже занадто одіозну політичнупозицію займають.

Найприкріше у ційситуації, що все унеможливлює в Українінайближчим часом  нормального лівогоруху. Фактично, у новій Верховній Радіне буде жодної реальної лівої політичноїсили. Олігархічна ПР, популістична ОО,умовно-ліберальний УДАР та квазіберальна«Вперед Україна», націоналістичнасвобода будуть доповнені КПУ, якапропонує лише історичні симулякри таабстрактні соціальні гасла. Дуже «дивна»роль лівих у суспільстві, де соціальніпроблеми – найгостріші. У той  часяк країні потрібен центр організаціїстрайкомів та координації профспілок.Але наші «ліві» у цій ситуації простодискредитують саму ідею соціальноїборотьби, що робить політику викривленою. 

Петр ОЛЕЩУК