У Києві весна, дуже тепла. Начебто початок березня, а гріє так, що все вже зняли зимовий одяг. Ідеш вулицею і чомусь зустрічаєш безліч дітей. Не те щоб у місті їх стало раптом більше, просто увесь час тепер звертаєш на дітей увагу. Та й узагалі зараз хочеться дивитися на те, як люди намагаються насолоджуватися різними дрібницями. Хтось купує пиріжки, хтось цукрову вату для доньки, хтось миє машину, хтось просто гуляє і слухає музику.

Майже у кожного авто під лобовим склом український прапор, дуже багато автомобілістів прикріпили українські прапори на дверцята і дах свого транспорту. Перехожих з жовто-синіми стрічками теж багато, дуже багато, набагато більше, ніж у часи Майдану. Стрічечки тепер пов'язують на рукави і міліціонери, щоб показати свою прихильність революції, що відбулася. Коли йдеш вулицею й натрапляєш на людей, які розмовляють, в дев'яти випадках з десяти йтиметься про Росію, Крим і воєнні чутки. У розмовах панує розгубленість і здивування. Люди обговорюють, навіщо це росіянам, чому їм знадобилося лізти в іншу країну, навіщо їм потрібен Крим, та ще й таким чином. А найголовніше: «Чому вони з нами взагалі так вчинили?». Сьогодні в метро наткнувся на людину, яка здивовано запитувала іншу: «Що їм треба? У них все є. Земля є. Газ є. Чого вони від нас хочуть?»

Люди розгублені. Але всі готові. Повістки з військкоматів справно розсилаються, й у мене чимало знайомих, які їх отримали. Не знаю, скільки мільйонів людей стане під рушницю якби що, але думаю не один і не два. Всі дуже добре розуміють, що підуть захищати не Турчинова з Яценюком, не бандерівців, а право бути самими собою. І тут вже всі питання і здивування будуть відкинуті.

Українці зараз чують, що сімдесят відсотків росіян - за війну! Вони бачать мітинги в російських містах, а деякі вмикають російські телеканали і просто звіріють. Незважаючи на зв'язаність українського і російського народу, тут абсолютно не можуть зрозуміти, що сімдесят відсотків - це не точка зору, а істерична бравада і бажання вчинити перед усім світом щось таке собі. У Києві дивуються, обговорюють, які жахливі наслідки чекають на Росію, як обвалиться економіка, як країна перетвориться на ізгоя. І чомусь ніхто не згадує давній анекдот про російський характер. У ньому американець і росіянин заходять в гардероб. Кожному гардеробник подає пальто. Американець дає гардеробникові за послугу велику купюру і каже: «Здачі не треба». Росіянин, побачивши це і не знаючи, як вчинити ще ефектніше, говорить гардеробникові: «Пальта не треба». Росія зараз проробляє приблизно це ж саме. Вона готова все на собі порвати, аби показати світу свою спроможність і значущість. Росія - це країна ідей, вони важливіші за матеріальні цінності та блага. Зараз у неї залишилася одна ідея, остання. Вже потім у Росії будуть говорити, що нічого не знали, будуть, як хуліган, що напустував, примирливо говорити: «Та не ображайтеся», щиро не розуміючи, наскільки серйозно всі сприйняли те, що відбувається, і скільки болю і страху принесли ці дні тут в Україні. Але це буде потім.

А зараз дійсно є страх. Він пронизує багатьох, він лізе зі стрічок новин, з інформаційних сайтів, з повідомлень і телефонних дзвінків. Всі розмови перетворюються на переконання, пояснення та розради. Що тут сказати. Все просто. Ми відвикли за останні десятиліття жити всередині історії, відвикли від того, що те, що відбувається в політичному житті, може стосуватися кожного з нас. Ми відвикли від відповідальності, від важких питань, від усього. Світ останніх десятиліть здавався комфортним і безглуздим. Зараз все змінилося. Мені здається, що ми спостерігаємо глобальні історичні події і треба набратися терпіння, бо у цих подій є своя логіка. А логіка завжди така, що хороше перемагає. В історії було багато жахливого, але носії зла завжди програвали. Програють і тепер, бо інакше бути не може.

У тій паніці, яка панує, є дикий брак віри в хороше, є страх, який змушує чинити нерозумно. Але чи треба боятися? В Євангелії неодноразово повторюється відомий епізод, коли Христос був з апостолами в морі й почалася буря. Христос спав, а апостоли, злякавшись шторму, розбудили його. Він сказав: «Ви такі полохливі, маловірні?». А потім припинив шторм.

І ось, перебуваючи в Києві зараз, відчуваєш, що у війну насправді не вірять. Так, є напруга, переживання, але ніхто не може уявити, що таке можливо. Хочуть нормального людського життя, сподіваються на нього. І зараз дуже добре розумієш, що значать слова про те, що кожному буде по вірі його.