Ми пристрасно хочемо бути впевненими у власній правоті. Настільки, що на шляху до перемоги над здоровим глуздом будь-які сумніви стають недоречні. В яке чергове пекло веде нас ця дорога?

А пекло, схоже, заповнене праведниками. Забите настільки сильно, що грішникові там місця вже не залишається. Та й звідки йому там взятися: сумніви у власній праведності, визнання свого гріха неминуче ведуть грішника до покаяння. І лише праведник непохитний у своїй сяючій правоті. Тому такий простий крок до свободи, крок за межі свого пекла для нього майже неможливий. Та ще і страшні грішники тіснять з усіх боків - як тут знайти місце сумніву?

Подібно цьому і в'язниці переповнені безневинними людьми. Безневинними - бо нерозкаяними, вірніше – такими, що не усвідомили свою провину. Абсолютно недарма, з формальним порушенням принципів справедливості, розкаяння і усвідомлення вини приймається всіма судовими системами світу, як пом'якшувальна провину обставина. Усвідомлення вини розглядається як міра соціальної безпеки.

На жаль, реальне усвідомлення вчинку доводиться спостерігати не занадто часто. У злочинця завжди винна жертва, свідки, слідчий, суддя. Та коли б не вони - не був би я в «таких обставинах». Навіщо жертва кричала? Навіщо свідки надали свідчення? Навіщо суддя судив?! Я ж не хотів нікому зробити погано, я ж хотів як краще…

Неймовірно довго, роками приходить усвідомлення того, що «ці обставини» - лише відповідальність за мій неправильний вибір, за необдуманий вчинок, що привів до катастрофи. Якщо це усвідомлення прийшло, то за ним прийде і розкаяння.

Втім, буває і інакше. «Безневинні жертви обставин і чужого злого наклепу» винаходять свою особливу «праведність», конструюють співтовариство таких же безневинно постраждалих і живуть своїм світом - з особливою культурою, стосунками і обрядами. Благо замкнутість в'язниці або поселення тому сприяє. Закритість тут виявляється двостороння: ворота замкнуті і зсередини, і зовні.

До навколишнього світу вони агресивні, вважають його джерелом усіх бід і проблем, але і без нього не можуть - самі нічого не виробляючи, вони вимушені черпати весь ресурс ззовні.

Так народжується "антисистема". Кримінальні психологи непогано знають цей феномен.

Спостерігаючи за дискусіями з прибічниками "руського міру", а особливо з кримськими гарячими неофітами, я не можу позбутися відчуття, що ми спостерігаємо за розвитком нової антисистеми. Усе більш очевидними є жорстке дистанціювання від зовнішнього світу, замикання дискусії навколо набору символів, яким вони надають свій особливий сенс, заперечення загальних нормативів через декларацію власних цінностей.

Розвивається «мозаїчність сприйняття» - сприйняття світу як незв'язаного набору окремих подій, неможливість відтворити загальну картину явищ, готовність прийняти будь-яку, скільки завгодно дику конспірологію, тож і об'єднатися в кероване на основі простих стимулів стадо. Сумним результатом цього є тотальна взаємна недовіра, яка призводить до атомізації суспільства і нездатності до позитивної самоорганізації.

Кримські праведники звинувачують в усіх бідах "укропських фашистів" і "омерику", і з дивовижним захватом поспішають солідаризуватися із загальновизнаними ізгоями Абхазії і Придністров'я. Але ж ще два місяці тому абхазька перспектива їх лякала - вражаюча метаморфоза… І справа не лише в ефективності пропаганди, але і в зрозумілій боязні, психологічній неможливості прийняти відповідальність за свій вибір, за необачний крок, що виявився помилковим.

Вони дозволили використати свої голоси на фальшивому референдумі, вони знехтували волею більшості своїх сусідів на догоду галасливим маргіналам - але визнати це вони не можуть, а тому будуватимуть свій, химерний світ, в якому вони праві, а усі інші - породження зла.

Тут звичайно, було б безглуздо не бачити кричущих помилок прибічників центральної української влади, що драматично впливають на ситуацію, але різниця вже занадто очевидна.

Чи безвихідь це? Навряд чи. Кожен конфлікт коли-небудь закінчується. Це лише війна розпочинається з приводів, що їх дають божевільні. Мир приходить на умовах, прийнятих гідними людьми. Мир стійкий, якщо це втомлені мудреці, що відстояли свої цінності, і крихкий, якщо це філософи, що зневірилися, і готові до цинічних компромісів. Коли настає мир, приходить час будувати нормальні стосунки, де є місце довірі, а значить сумнівам, компромісам і визнанню помилок.

Це буде реальний світ, з реальними людьми і проблемами, те спільне майбутнє, яке ми повинні будувати вже сьогодні, не відмовляючись від визнання ані своїх помилок, ані чужої правоти. Ми не повинні допустити рішень, які перекреслять можливість цього загального майбутнього світу.

І мабуть, найважливіше в усій сьогоднішній історії те, що ми не маємо права кинути нікого у прірві наступаючого мороку «нового праведного світу», як ми не можемо байдуже віддати наших недолугих дітей під оруду вуличного хулігана. Це наші громадяни, і ми повинні зробити все, щоб зберегти для кожного перспективу на гідне життя в рівноправному і різноманітному суспільстві, щоб залишити їм право майбутнього вибору, допомогти їм залишитися вільними.

Прагнути свободи - це означає уникати ненависті і брехні, а значить не боятися сумнівів, навіть будучи впевненими у власній правоті і сповненими рішучості. Адже ми не "праведники", нам в їхньому пеклі місця немає…