У нашому житті бувають явища і люди, які, мов метеорити, спалахують на мить перед тобою і возносяться далі, за обрій, зникаючи назавжди.

І ти все життя будеш пригадувати цю мить чи цю людину, страшенно жаліючи, що не зупинив її, не увійшов у неї… Не до кінця розуміючи, - а чому ти так тужиш за цим?

Відлуння, теплий пломінь від тої миті-образу час від часу повертаються до тебе з незбагненною закономірністю і незмінною тугою.

Ти тягнешся, хочеш повернути і поринути в неї. І тобі так добре бодай від самого цього пориву-спомину і її марева. Що меркне навіть гіркота від відчуття, що ти не в силі це повернути, що ти ніколи не зможеш перевтілити це диво-видиво в реальність…

І ти так само не збагнеш: чому саме це, для чого, що б воно могло означати?

Такими метеоритами-явищами у моєму житті стали і побратими Євромайдану. Хоча… Я розумію, чому саме вони, і що це означає.

Ось – Сергій Нігоян. Якого запізнав і через кілька хвилин попрощався на сцені Майдану, представляючи його чудовий виступ і декламацію «Кавказу». Як хвалив я його тоді за добру українську мову, ставлячи в приклад багатьом тим, кому навіть зараз«какаяразніца» і «нєвсьоліравно»…

Десятки тисяч найкращих людей за тих 100 днів пройшли через цю сцену і мікрофон, через мої нерви і душу, але я добре пам’ятаю і потиск наших рук, відчуваю те прощальне обняття з худорляво-жилавим Сергієвим тілом.

Чому я тоді не відчув, що ми прощаємось увічно?..

Привіт, Андрій! Так я завжди вітався з Андрієм Дигдаловичем – воїном-«афганцем» з Львівщини. Ми познайомились, як і з багатьма його суворими братами-воїнами, у «афганській» кухні за сценою, куди так зручно було мені забігати підхопити гарячого супчику...

Оце, друзі, так я починаю шось таке от писати про Героїв. Попросили їх родичі. Може, з того щось вийде... А може й ні. Бо дуже важко пишеться...