Давно я не бачила своє місто таким порожнім: порожні очі розбитих вікон напівпорожніх будинків, порожні магазини (де легко можна придбати соєвий соус або кетчуп, а от борошно чи молоко доведеться пошукати, а хліб треба встигнути купити вранці, зайдеш після роботи – на полицях немає навіть крихот), напівпорожній громадський транспорт (де тепер завжди можна знайти вільне місце), порожній «Південний» автовокзал, порожні кіоски періодики (де лежать лише кілька російських і «деенерівських» газет).

Мабуть, для цього блокада й запроваджувалася, аби ми, українці Донецька, не мали змоги живитися Україною в прямому й переносному сенсі: ні продуктів нам рідних, ні інформації, ні можливості виїхати навідати рідних. Дивна позиція української влади стосовно своїх громадян, адже вона сприяє поглибленню прірви між українцями, злостить людей. Навіть казковим богатирям час від часу потрібно було торкнутися рідної землі, щоб мати силу. А чим живитися нам? Російськими чи «деенерівськими» ЗМІ?!

Але ми, українці Донеччини, народ витривалий. Ми виживемо назло усім ворогам (і внутрішнім, і зовнішнім!), ми все одно дочекаємося звільнення. І от коли над Донецьком знову майорітиме синьо-жовтий прапор, ми пробачимо вам, хто придумав усі ці буферні зони, перереєстрації, спецпропуски, те, що ви відвернулися від нас, коли нам потрібне було ваше розуміння, що збудували ці практично непереборні паперові кордони, коли нам так необхідна була ваша підтримка, що ви залишили нас без продуктів, коли ми голодували! Пробачимо. Але чи забудемо?

А поки пропоную вам, любі мої родичі з Великої Землі, казку. З повагою,

Українка з Донецька

*****

Як українці своїх любили

Казка

Колись давно, коли дерева були великими, а люди не такими маленькими, в одній благословенній країні жив дивний народ – українці. Дивний, бо мав він багато назв, прекрасну мелодійну мову, дуже пишався своєю давньою історією, але все одно вважав, що краще живеться десь за межами його землі, і весь час намагався прихилитися то до однієї сусідки, то до іншої. Але йому пробачали таке хитання, бо був він незлобивим, спокійним і жив за законом: «Люби ближнього, як себе, а своїх іще більше».

Одного дня країну облетіла жахлива новина: у східній хаті чоловік забарикадувався у кімнаті, оголосив її окремою державою і кричав, що не згоден із політикою нового царя, і заведе тут свої порядки. А коли його люблячі рідні намагалися втихомирити революціонера, пригрозив, що відбере у них усю хату.

Спочатку українці, як уже давно було заведено в цій країні, де страуси ніколи не жили, але повага до звичаїв інших народів була на високому рівні, устромили голову в пісок, сподіваючись, що розбишака швидко заспокоїться сам. Але час минав, а той не вгавав.

Довелося українцям, озброївшись вилами та лопатами (зброї вони позбулися ще за першого царя), обережно оточити хату, почали вони міркувати, чому так сталося, а головне – хто винен у цьому (питання «що робити?» вважалося в тій країні нетактовним).

Було висунуто кілька гіпотез, які зрештою об’єдналися в одну: чоловік захворів на безпам’ятство (деякі вчені вважали, що цей вірус сидів у чоловікові давно, а зараз прокинувся, явно не без чиєїсь допомоги). Хтось згадав, що він погано вчився у школі, особливо не любив українську мову та літературу, історію України. Інший звернув увагу на те, що бідний хворий говорив не такою мовою, як усі (хоча раніше на це не зважали, усі прекрасно розуміли один одного), та й поведінку мав жахливу. Бандит – і годі! Ще й безбатченко (хоча всі чудово знали його батька)! І винен у всьому сам! Раптом хтось у натовпі спитав, чи заразна ця хвороба? Зчинився страшний переполох, ніхто навіть не почув, що ж відповіли вчені мудреці.

Тоді українці зібрали раду, стали думати, як бути. «Обгородити їх колючим дротом!» – кричав один мудрець. Йому нагадали, що це буде порушенням головного закону країни. Але страшно було всім, що зараза може потрапити і до їхньої хати. Заборонити прямо мешканцям східної хати виходити не дозволяє головний закон, а відгородитися від них хочеться. Тоді вирішили не платити їм гроші за роботу, а коли східняки почали обурюватися, сказали, що дозвіл на роботу їм не видавали, тож і платити немає за що. І взагалі, якщо хочете мати роботу, гроші, виїжджайте у вільні села країни, де вас люблять і чекають.

Дарма родичі божевільного пояснювали, що не можна кидати хворого, а лікувати його треба, та й хату на нього не залишиш, бо зруйнує все, що будували разом так довго й тяжко. Наївні мешканці зараженої хати, сподіваючись, що їх зрозуміють і допоможуть, усе-таки залишилися, тільки стали час від часу їздити до рідних в інші села країни, аби перепочити, отримати продукти, ліки. Тоді мудреці з великої любові запровадили реєстрацію людей з окупованої хати. Це додало проблем, але не зупинило бідолах.

Замислилися мудреці країни: як же іще можна довести східнякам свою любов? Раптом одного розумника осяяло: треба ввести спецпропуски, але не пояснювати чітко, як їх можна отримати. Це точно зупинить недоумкуватих жителів нещасливої хати, а кого не зупинить, їм завжди можна буде відмовити, адже чіткого механізму видачі документів немає. Крім того, тепер вони точно мусять зрозуміти, що небажані на батьківщині. Геніальну ідею підтримали одностайно.

*****

І не бачать чомусь мудреці цієї дивної країни, що їхні дії на хворого ніяк не впливають: його давно вже годує сусідка, що чатує під вікном, коли ж він усю хату загарбає, бо сподівається, що їй перепаде якась кімната. А його сім’я, незважаючи на страх, голод, незважаючи на те, що їх дехто оголосив зрадниками батьківщини, залишається, бо розуміє, що піти з хати – значить віддати її божевільному та його коханці, а це і буде справжньою зрадою.

І не розуміють чомусь мудреці, що хворобу лікувати треба, а не будувати навколо хворого паркани. Бо інфекція самозакоханості, безпам’ятства, владолюбства здатна проникнути крізь найменшу шпаринку. Власне, вона вже просякла багатьох українців, просто вони не відчувають, що хворі, і думають, ніби прирікають на загибель своїх рідних із великої любові.

І хоч давно це було, а розв’язки немає. Що ж, подивимось, хто з них, нарешті, підіпре двері бідолашної східної хати і кине туди сірника. З великої любові, звичайно!