Україна посідає перше місце у Європі за кількістю ув’язнених на 100 тисяч населення – 334 особи (у Росії і Білорусі їх більше, та хіба то Європа?) Україна посідає перше місце у Європі за ступенем розораності земель – 57% від усієї території.

Чи є щось спільне між цими показниками? Безумовно, є. Культура. Можна ще порівняти кількість безпритульних дітей і відсоток території країни, що перебуває під стихійними та легальними звалищами. Причина катастрофічності цих показників теж полягає у загальній низькій культурі українців, які частіше за інших скоюють тяжкі злочини кидають до в’язниць безневинних, смітять, де заманеться, нищать природу задля наживи.

Країни з таким рівнем культури на загал не є життєздатними. Однак Україна виживає. Не можна сказати, що розвивається, але ж і не гине. Це явище визначається словом «нидіє» або «животіє». Животіння – процес короткотривалий. Зазвичай він закінчується або смертю, або переходом до динамічного і цікавого життя. Та не в українському випадку.

Маховик утилізації

Двічі, завдяки неймовірній пасіонарності двох Майданів, українці дивували собою світ. Дивують і сьогодні – незбагненним героїзмом українського вояка, добровольчим і волонтерським рухами. Та водночас – ницістю корупціонерів, феноменальною нездарністю державного управління, безвідповідальністю і соціальною некомпетентністю більшості політиків.

Втретє за історію сучасної України бюрократичний клас зумів підім’яти під себе суспільство.

Вперше це сталося у 1991 році. Тоді колишні комуністичні бюрократи зберегли владу й почали спільно з кримінальними елементами утилізацію ресурсів країни. За майже десятиліття підросло нове покоління громадян, яке спромоглося на Помаранчеву революцію 2004 року.

Плодами першого Майдану скористалися ті самі «утилізатори». Руками революціонерів вони позбулися конкурентів у своєму племені і знову заходилися красти. У тому ж племені за 10 років вони виростили угрупування кривавого президента, який надав процесу утилізації України інфернальної (пекельної – ред.) системності.

Проте за те ж десятиліття знову підросло нове покоління пасіонаріїв – скинули ненажерливого диктатора. Знову «сцена Майдану» перемістилася до кабінетів влади, тепер вже – в перебігу війни Росії проти України. І знову старі-нові можновладці у своїй більшості демонструють ницість, нездарність, безвідповідальність. Ні за Ющенка, ні за Януковича не вдалося знищити платіжну систему країни (за Кучми її було успішно створено). Тепер гривня як платіжний інструмент нищиться з великим успіхом.

Неможливо списати винятково на війну спад виробництва, зростання цін, безробіття та триваюче адміністративно-корупційне утискання бізнесу. Так само, як і чвари між президентом і прем’єром, низьку якість законодавчого процесу, ігнорування найбільшими фракціями правлячої коаліції власноруч створеної коаліційної угоди та відсутність бодай якоїсь послідовної програми реформ.

А війна таки запустила маховик соціально-економічного нищення України. На війну, добровольцями і мобілізованими, ідуть у всіх розуміннях найкращі – економічно та суспільно активні, сміливі, відповідальні, креативні, добре освічені. Часто на них тримається бізнес або виробничий процес, вони є годувальниками родин. Коли такі люди втрачають працездатність або гинуть, це призводить до втрати джерел існування багатьма тими, хто пов’язаний із ними соціальними зв’язками. Швидко зростає кількість соціальних утриманців держави, а її податкова база виснажується. Поряд з військовими видатками, руйнацією виробничо-транспортної та соціальної інфраструктури, ліквідацією споживчого ринку за допомоги податків, поборів та штучної інфляції, цей чинник являє собою реальну загрозу державності України.

Замість «третього майдану»

Однак із державністю знову усе буде добре. Путін загартовує та єднає українців. Зрозуміло, що нинішньому президенту не вдасться відновити державну систему часів Януковича або зразка білоруського Лукашенка, коли «гарант конституційних прав і свобод громадян» водночас виступає і суперолігархом, який отримує найвищі у країні доходи та користується усіма її ресурсами у цілях збереження і розширення своєї влади. Суспільство-бо в Україні інакше, та й умови війни і системної кризи економіки цьому не сприяють.

Тому таки доведеться починати загальнонаціональний конституційний діалог, допоки не став «третій майдан».

Другий розділ коаліційної угоди передбачає створення спеціальної конституційної комісії саме парламентом. Однак президент затверджує власну. До того ж, з блоку майбутніх системних змін до Конституції «висмикнули» проблему недоторканності народних депутатів та судоустрою – цілісність процесу порушено, його ентропію збільшено. Тому на гаранта і «китів» коаліції надії у цьому процесі немає. Так само, як і у припиненні нищення бізнесу за допомогою корупції.

Отож, ця робота знову покладається на громадянське суспільство. Зрештою, коли воно нерідко підміняє собою регулярну армію, включно із її збройно-матеріальним забезпеченням (добровольчий та волонтерський рух), міліцію (самоорганізовані дружини), службу надзвичайних ситуацій (взаємодопомога громадян в умовах стихійного лиха чи техногенних аварій), то цілком реальною є самоорганізація конституційного процесу.

Інша річ, що легалізація створеного в його результаті Основного Закону все одно неможлива без парламенту. Бодай частина політиків правлячої коаліції, нехай і з менших за кількістю депутатських фракцій, мають допомогти у цьому.