Напередодні виборів унас за заведеною традицією багатоговорять про перспективи визнання їхлегітимності. І не лише всерединідержави, але й за її межами. Традиційнообговорюється питання про те, що з бокуЄС та інших європейських (а такожєвроатлантичних) структур можуть бутиспроби проголосити вибори в Українінелегітимними, не визнаватися їхрезультати і т. д.

Звісно, для подібнихміркувань є певні підстави, але ніхтоне торкається іншої сторони цієїпроблеми. Мова про визнання результатамиукраїнських виборів в Кремлі.

Очевидно, унас «автоматично» прийнято вважати,що спостерігачі від РФ та СНД не знайдутьу нас порушень, проголосять виборидосить демократичними (звісно, непозбавленими певних вад, але справедливими),і що тут особливо нічого обговорювати.Проведуть прес-конференції, на якихбудуть розхвалювати українське виборчезаконодавство та співати хвалебні одимудрій українській владі? Тим самим,надаючи їй козирі у руки для продовженнягеополітичних ігор?

Однак чи маємо ми реальніпідстави, аби вважати, що українськівибори обов’язково будуть визнаніРосією?

За великим рахунком,для цього немає жодного підґрунтя.

Варто нагадати, якпройшов нещодавній візит до РФ українськогопрезидента. Під час зустрічі, яка непринесла жодного ефекту, російськийпрезидент В. Путін чомусь забажавторкнутися питань українських виборів,висловивши надію, що вони забезпечатьподальший демократичний розвиток дляУкраїни, а взаємодіякраїн набуде подальшого імпульсу.

Цікаво, чому це такросійського президента зацікавиладемократичність українських виборів?І з яких пір він виводить перспективиспівробітництва із демократичностірозвитку нашої країни?

Ще більш цікавоспівставити позицію офіційного Кремляіз висловлюваннями проросійськихполітиків в Україні. Серед них чільнемісце займає В. Медведчук, який останнімчасом не лише займається просуваннямв інформаційному просторі власногопроекту «Український вибір», але йперіодично критикує українську владу.У тому числі і у плані проведення виборів.Зокрема, не так давно він солідаризувавсяіз західними спостерігачами,проголосивши українськівибори «повним фарсом».

Ще цікавим є те, що йогополітичний проект, який вже досить давноведе активну рекламну кампанію, так іне бере участь у виборчій кампаній, алез іншого боку просуває ідеї про те, щовибори нічого не змінять, що всі українськіполітичні інститути мають бути зміненіта замінені іншими і т.д. Виходить, щозамість гри в межах відведених політичнихкоординат, взято курс на делегітимаціюукраїнських політичних інститутівзагалом. Очевидно, що у цьому процесіне останнє місце займає і проголошенняукраїнських парламентських виборівнелегітимними. Тим більше, що все цеобов’язково знайде підтримку тарозуміння серед багатьох українськихгромадян.

Тепер найцікавіше. Щовсе це може означати для розвитку подійв україно-російських взаєминах?

Припустимо, виборипроходять. Припустимо, що ЄС та іншієвропейські структури сприймають точкузору української опозиції, яка проголошуєїх нелегітимними. Але й російська сторонатакож може не поспішати їх визнавати.Власне, а навіщо їм це робити?

Визнати вибори одразу– підвищити легітимність українськогопрезидента, посилити його позиції. Щоце все означатиме? Що він зможе продовжитисвою лінію, яка полягає у спробі якомогадорожче продати членство України вросійському ЄврАзС.

Навіщо це Кремлю?Набагато зручніше використати шанс,аби зробити легітимність українськоївлади сумнівною. Сказати, що, мовляв,вибори залишили багато питань. Датиможливість комусь із відверто-проросійськихполітиків виступити у Думі, розказавшипро жахіття українського виборчогопроцесу? Загнати українську владу устан ізоляції не тільки на Заході, алей на Сході, натякнувши, що лише союз зРосією вирішить їх проблеми.

От і скажіть тепер,навіщо Росії віддавати безкоштовно те,що можна вигідно продати? Тобто, визнавати безумовну легітимність виборів, якуможна поставити під сумнів, а потімобміняти легітимність на приєднаннядо власних інтеграційних проектів?

Набагато раціональнішедочекатися реакції з боку ЄС, і, якщовона буде негативною, приєднатися докритиків. Спостерігати за тим, як будевибудовуватися нова стіна між Україноюта Європою, а потім прийняти на новійПереяславській Раді делегацію відукраїнського «Гетьмана».

За таких умов дляукраїнської влади найбільш розумнимбуло б провести вибори так, аби щодо їхлегітимності ні в кого не могло бвиникнути питань. Незалежно відрезультатів. Адже парламент у нас –слабкий, депутати-мажоритарники –непостійні, і владі нинішнього президентаці вибори все одно не зашкодять.

У таких серйознихпитаннях завжди слід мислити та діятистратегічно. Думаю, для М. Саакашвілібуло нелегко визнати поразку напарламентських виборах. Але він нетільки її визнав, але й надав опозиціїможливість сформувати уряд. Так вінзумів через тактичну поразку зберегтиу країні стабільність, не дав перетворитисяїй на арену громадянського протистояння.

Але українська владабільш примітивна та прогнозована.Зокрема,формування виборчих комісійіз представників підставних партій,численні факти адміністративного тискуна бюджетників, масовий підкуп – всеце показує, що влада всерйоз налаштованадомогтися перемоги будь-яким способом.Що, до речі, вжепомічають і представники міжнароднихспостерігачів. Але що їм може принеститака перемога? Очевидно, ізоляцію ізперспективою перетворення на«південно-західний край» новоїімперії, в якій вони будуть (у кращомуразі) місцевими вождями, а не повновладнимигосподарями.

Петр ОЛЕЩУК