Слово «прекаріат» в українській мові дебютувало на сторінках цього журналу (часопису «Країна» – UAInfo). Я писав про нього рівно два роки тому. Нагадаю: воно означає нову й численну групу людей, переважно молодих і переважно освічених, які за всіма ознаками могли би стати середнім класом зі стабільним достатком. Але цієї стабільності вони, скоріше за все, ніколи не побачать. Бо приходять у світ, де соціальні ліфти поламалися, і де все більше багатства і впливів зосереджується в усе меншої верхівки – славнозвісного одного відсотка. 

Тому вони перебиватимуться від однієї роботи до іншої – в середньому, кажуть, за своє життя зроблять це 30 разів. Намагатимуться, доки молоді, не кидати батьківської хати – бо на свою буде тяжко заробити. Відкладатимуть час одруження і народження дітей. Відповідно, через старіння населення не матимуть пенсії та змушені будуть працювати до самої смерті. Звісно, вони не вмиратимуть із голоду. Але й жити заможно не зможуть. Їхня бідність є не абсолютна, а відносна – як і все інше у нашому постсвіті.

Нещодавно ми дістали нове підтвердження існування прекаріату – в сусідній Польщі, під час першого туру президентських виборів. Їх найбільшою несподіванкою було не те, що чинний президент Броніслав Коморовський поступився Анджеєві Дуді, а те, що на третє місце вийшов рок-зірка Павел Кукіз. За нього голосували переважно молоді й освічені. Багато з них визнавали, що президент із Кукіза вийшов би ніякий. Але «всіх цих Коморовських і Дудів» вони не люблять ще більше.

Коментатори кажуть, що майбутнє Польщі залежить не від другого туру дуелі між Коморовським і Дудою (перемогу здобув Дуда – UAInfo), а від «прекаріатної» групи. Вона не просто хоче зміни політиків – вона прагне політики нової якості.

Іронія полягає в тому, що економічно Польща ніколи не стояла так добре і так міцно, як за цих «старих» політиків. І не лише відносно свого минулого, а й порівняно з іншими державами-членами Євросоюзу. Виглядає, що саме за це «карає» своїх політиків польська молодь: за брак життєвих перспектив і життєвих смислів після того, як країна досягла вершини свого успіху.

Можна позаздрити: мовляв, нам би їхні проблеми. Насправді ж за різними польськими й українськими ситуаціями стоять подібні механізми, і їхні проблеми вже стали нашими. Єдина суттєва різниця в тому, що Україна переживає всі негативні наслідки посткомуністичної трансформації, не зазнавши тих позитивних, на які здобулися поляки.

Як і для кожного молодого покоління, завданням теперішнього є дратувати старших. Справді, поведінка прекаріату – дивна. Вони не вірять старим «ізмам» та старим партіям і рідше ходять на вибори. Їхня політика – не вертикальна, а горизонтальна. Не біля виборчих урн і в партійних комітетах, а на вулиці й у масових протестах. Якщо ж вони голосують, то часто не «за», а «проти».

Євромайдан значною – але, звісно, не винятковою – мірою був їхньою революцією. У ті часи я писав, що в Україні політики поділяються на три групи: позавчорашніх, як-от Янукович, учорашніх – Ющенко й Тимошенко – та майбутніх, майданних. Тільки ці майбутні, на мою думку, можуть надати нової якості як українській політиці, так і самій Україні. Тепер бачимо щось цілком протилежне: дух політиків учорашнього дня поволі, але впевнено повертається в Україну. Минув рік, а реформ майже нема. А ті, що є, йдуть поволі й запізно. Найбільше, що можуть зробити наші політики – це втримати Україну. Можливо, з огляду на війну й російську агресію, це і є об'єктивний максимум. Але це не те, ради чого робилася революція.

Як вихід залишається: формувати нові політичні рухи із майданної молоді, з ідеологією, яка відображає їхні інтереси. Вони, ці молоді лідери, самі пробували це робити торік. Але тоді з того нічого не вийшло. Гору взяли змученість, брак коштів і нарцисизм дрібних різниць. Тепер вони за це покарані: старі партії тягнуть їх до дна, доки взагалі не розіб'ються.

Їхній порятунок стає справою їхніх рук. І в цьому полягає надія: світ, цинічний і жорсткий, щоб не сказати жорстокий, змінюється не від доброї волі, а від конечної потреби.