Пізній вечір у передмісті Києва. По дорозі на дачу заїжджаю купити продукти в супермаркеті в Стоянці. «Рибний світ» щойно зачинився, тому народ набивається в новий «АТБ». Коли в усіх вже повні візки, з'ясовується, що на весь супермаркет працює одна каса. Черга стоїть на весь магазин.

Але в ній є двоє, яких всі так чи інакше помічають. Один сивий і красивий, інший – молодий і засмаглий. І ніхто їм не наважується нічого особливого сказати напряму, шукають «обхідні» шляхи: «Ой, ви, напевно, поспішаєте, ставайте переді мною», «Ой, у мене всього так багато, а у вас зовсім трохи, приходьте вперед», – кажу їм я, хоча це зовсім не ті слова, що в голові.

Перша в черзі жінка кличе цих двох до себе, щоб поставити вперед. І почалося): «Ой, дайте їм шоколадки, мені потім зарахуєте». Її підхопили наступні: «Дайте хлопцям цигарки, мені порахуйте» Заплутали зовсім бідну касирку, бо багатьом хоч опосередковано хотілося сказати те, чого ми погано навчені в нашій культурі казати незнайомцям в очі: «Ми вас любимо».

Це були двоє наших військових... І так одразу піднявся настрій від чудесних людей навколо, і втома кудись зникла, і ніби не було позаду автобуса з Гомеля, маршрутки з Чернігова, метро через все місто і нестачі сну...