Віктор Олегович Пєлєвін в одній зі своїх останніх книжок написав: «Американські цінності є нічим іншим, як правом єбати один одного в жопу у вільний від роботи час». Враховуючи, яку парадоксально-велику увагу приділяють гомосексуалізму зовнішньополітичні відомства США та підкореної ними Європи, цитата Пєлєвіна видається не такою вже й художньою алегорією.

Держсекретар Хіларі Клінтон свого часу прямо заявила: «Права геїв – це права людини, а права людини – це права геїв». Не більше і не менше. Вислів може здатися проявом озвірілої толерантності, але, якщо вдуматися, він цілком логічний. Геї – соціальна группа, що найповніше уособлює суспільний концепт «прав людини», тобто право кожного плюнути на думку більшості і жити так, як особисто подобається.

Що таке, по суті, «права людини»? Це священне можливість меншості ігнорувати думку більшості, адже людина – найменша частка суспільства.

У суспільствах, не охоплених «демократизацією» (назвемо цей процес умовно так), тобто традиційних, окрема людина завжди менша відносно свого роду, клану, тейпу, умми, нації, країни. В таких суспільствах бажання громадянина вести спосіб життя, не корисний загалом для спільноти, осуджується. Народившись в певному клані, уммі, державі, нації або тейпі, ти мусиш співвідносити свою поведінку з його цінностями, берегти його честь, і по мірі сил служити йому, бо від народження тобі ніби записано борг, який треба віддати за життя, а іноді й зі смертю.

Напроти, концепція «прав людини» – це віра у те, що вже по самому факту народження ти отримуєш перед суспільством (державою) певні права, і держава, хоч і не наділяла ними, мусить ці права гарантувати. В «демократизованих» країнах не може існувати такого суспільного інтересу, який був би вищим за право кожного послати всіх скирдою під три чорти, зачинитися вдома і там днями хоч дрочити вприсядку на пластилінових котиків. Лише право іншого індивіда є надійним обмежником особистої волі, тобто ти можеш робити з котиками що хочеш, поки не включаєш гучну музику і не турбуєш сусідів.

Ця концепція народилася, звичайно ж, у Сполучених Штатах Америки. І це логічно, адже США – не нація, не рід, не релігійний орден, і навіть в повному сенсі цього слова не держава. Це спільнота різномовних, різноконфесійних, різнокольорових індивідуалістів, які свого часу втікли від суспільств, в яких народилися, завоювали чужий материк, обжилися на ньому і люто розбагатіли. За сторіччя співіснування вони виробили правила і принципи, які стали їх національною ідеєю (якщо цей термін, звичайно, придатний у данному випадку). «Права людини» – така ж очевидна для них концепція, як іслам для нащадків пророка Мухамада (хай благословить його Аллах та вітає).

Я – толерантна людина. Я не маю нічого проти, коли, наприклад, мусульмани, що живуть в моїй країні, на подвір'ях своїх чесно куплених будинків ріжуть ритуальних баранів на Курбан-Байрам, адже я поважаю їх релігійні почуття. Але якщо ці ж мусульмани одного разу вирішать освіжувати своїх баранів прямо на Хрещатику, я зрозумію, що віднині їх релігійність – не їх особиста справа, але й моя також. Якщо на вітчизняному телебаченні я регулярно спостерігатиму ісламських богословів, які будуть переконувати, ніби наша держава потребує шаріату, якщо в Україні буде діяти безліч ісламських організацій, оплачених іноземними фондами, і ці організації всіма силами будуть просувати ісламські цінності, якщо наша влада, домовившись з потужними мусульманськими країнами та гарантувавши їм поступки, організує на майдані Незалежності масовий намаз під охороною сил МВС, я зрозумію – йде культурний джихад, і мою країну здають без бою.

Я теж індивідуаліст і не люблю, коли мені щось нав'язують. Більшість історичного спадку моєї країни складається з того, що якась іноземна наволочь періодично являється сюди, встановлює свої порядки, а українці потім гуртом з цим розбираються, в процессі часто-густо скалічивши один одного.

Я не розумію, якого дідька тут забули всі ці аятолли лібералізму типу мера Мюнхена і керманичів німецьких лівацьких партій, які зібралися вчити нас своїм принципам. Я не знаю, чого я маю прислухатися до їх місцевих викормишів, які живуть на закордонні гроші, вчаться за кордоном, регулярно мотаються закордонними семінарами, де розказують, яка нетолерантна Україна. Не розумію, як Джону Теффту, послу США, вистачає совісті вчити нас принципам свободи, коли його держава, розширяючи свій пресвятий дар-аль-лібераль, тільки за останнє десятиріччя знищила чотири суверенні країни. Весь їх цивілізаторський пафос тхне агресивною зверхністю, з якою добрі християнські місіонери колись вогнем і мечем перевиховували поган.

Просто порівнявши кількість учасників майбутнього параду і кількість його противників, та взявши до уваги, що відбутися він може тільки під підсиленою охороною міліції, мені здається очевидним: українське суспільство вповні чітко і однозначно демонструє, що воно думає з цього приводу. І я не розумію, чому думка Джона Теффта і Хепа Монатцендера несподівано стала вагоміша.

На відміну від США, Україна – толерантна країна. Дискримінаційна кримінальна стаття проти геїв була відмінена одна з перших, без всяких «стоунвольских бунтів», буквально одразу по здобуттю незалежності. Легально функціонують гей-клуби, відкриті геї працюють на престижних роботах. Можна, звичайно, списати це на цивілізаторські наслідки західного впливу, на культурний рівень столиці і обласних центрів, але пам'ятаю, у нас в Кривому Розі, на Північному гірничо-збагачувальному комбінаті працював хлопець на ім'я Андрій – молодий гей. Не анекдотичний Іван Дулін, а просто парубок; жив собі і жив, будучи такою собі невеликою місцевою цікавинкою, поруч із негром Абдулом, який спочатку був забойщиком залізнодорожніх шляхів, а потім пішов стриптизером у місцевий бар. Я не знаю, чи страждав Андрій через свою орієнтацію, знаю тільки, що в колі друзів моєї молодшої сестри, до якого він входив (і через який я з ним познайомився) то був лише зайвий привід перемити кісточки: хтось дитину від коханця прижив, у когось бабця хату на «братів во Христі» переписала, а хтось голубий, таке життя.

Про страшенні гноблення меншин я знаю лише від спеціальних людей, які видають спеціальні журнали і сайти, отримують за це гроші зі спеціальних фондів. Вони ж влаштовують гей-парад, який не має ніякого відношення до толерантності, а лише до просування іноземних культурних традицій, що по суті нічим не кращі за різню баранів на вулицях.

...Якби я був новітнім Володимиром Хрестителем і постав перед історичним вибором: куди схилитися, до якої з наявних цивілізацій пристати, аби мати з того максимальну політичну користь, я б, швидше за все, теж обернувся до ліберальної євро-атлантичної спільноти. По-перше, у них найбільше грошей та ракет. По-друге, ліберали ніколи не дійдуть до вирізання кліторів маленьким дівчатам. По-третє, це найкраща опора проти східної радянської цивілізації, яка ставить на меті нашу державу просто розчинити. Це тактичні переваги.

Але якщо б я мислив стратегічно, то довго і замислено крутив би вус, розмірковуючи над двома очевидними проблемами.

Перша: безнаціональна Америка культивує рівність всіх проти всіх, бо пам'ятає, що вони на своєму континенті лише прибульці, і ніхто їх туди не звав. Будь-який національний чи расовий пафос їх білої більшості не матиме жодної позитивної сторони: завойовники, агресори, массові вбивці і рабовласники. Але ж ми – не вони. Україна – наша земля, успадкована від людей, що загинули в боротьбі проти завойовників, їх кістки ще навіть не встигли зотліти. Дикими зусиллями, ризикуючи, в чужих сторіччях вони зберігали зерна своєї культури, і от: ми, нащадки, несподівано мусимо визнати, що будь-який араб, який приїхав сюди з усім своїм родом – такий самий українець, і має ті ж культурні права, і якщо їх приїде сюди досить багато, то між Михайлівським та Софіївським соборами постане мечеть. В Європі це називають мультикультуралізмом, але моє єство сприймає це як зраду.

Звичайно, в глобальному світі, в передчутті епохи кіберпанку всі ці розмови про корінну культуру можна сприймати як музей індіанської екзотики. Але ж ми не сліпі і спостерігаємо другу проблему: в царстві ситого європейського лібералізму, прямо в центрах старовинних міст, на веселі гей-паради з-за зачинених вікон дивляться смагляві бородачі. Вони привезли в мультикультурну Європу свої спільноти, і скільки не намагалися ідеологи «прав людини» прищепити їм солодкі гріхи лібералізму, розчинити в кисільному морі особистої свободи, їх жінки носять паранджу, а чоловіки пам'ятають про дарований від народження борг. Поки ми чекаємо кіберпанку та остаточної глобалізації, вони чекають слушної години.

За роки окупації українці міцно усвідомили, чим свято іноземної культури відрізняється від параду переможців. Тому я не хочу гей-прайдів, курбан-байрамів та радянських маршів у Києві. Хочете святкувати, марширувати чи займатися коханням – робіть це вдома.

Дмитро РІЗНИЧЕНКО